X

Для доступу до архівного номеру журналу введіть, будь ласка, Вашу електронну адресу

Введіть ваш Email

X

Підписка на електронну версію журналу "Сучасна фармація"


Введіть ваше ім'я


Введіть ваше прізвище


Введіть вашу спеціальність


Введіть вашу спеціалізацію















Введіть ваш Email


Введіть ваш телефон

Телефон повинен містити код країни

наприклад: +380 99 999 9999


Введіть Область/місто/селище, де ви проживаєте


Введіть ваше місце роботи


Неординарні експерименти відомих лікарів в ім’я науки

Часто вони — справжні герої, які виживають і рятують життя інших, ризикуючи власним. Їх порівнюють зі «свічкою», яка сама згорає, але дає світло іншим. А ще — це люди, які роблять щось дуже ексцентричне та небезпечне задля розвитку медицини та наукових відкриттів.

 

У XIX столітті багато жінок вмирали від пологової гарячки. Австрійський лікар Ігнатій Земмельвайс запропонував акушерам, які приймають пологи, здійснювати просту дію, здатну зменшити ризик виникнення цього стану в пацієнток. Ця дія представляло собою… звичайне миття рук! Смертність від пологової гарячки тут же знизилася з 30 до 2 %. Незважаючи на дієвість методів Земмельвайса, його оголосили «псевдовченим» і заборонили займатися лікарською діяльністю в Австрії. І нехай ідеї простого австрійського лікаря були визнані правильними тільки після його смерті, Земмельвайс вважається творцем акушерської гігієни, завдяки якій було врятовано багато життів.

***

У 1816 році до французького лікаря Рене Лаеннека звернулася пацієнтка, якій було потрібно прослухати серце. Через великий розмір грудей звичний спосіб аускультації виявився неможливим, і лікар пішов на вигадку: він звернув листок паперу в воронку. Після цього виразно почув тони серця і встановив правильний діагноз. Так був винайдений головний інструмент всіх лікарів. Через деякий час Лаеннека удосконалив прилад, його стали виготовляти з дерева. Таким типом стетоскопів досі користуються акушери-гінекологи — для прослуховування серцебиття плоду.

***

Джон Сноу в 1854 році зупинив спалах холери в Лондоні, довівши: збудник цієї смертельної інфекції передається через воду. До того вважали, що холера поширюється винятково з «міазмами», тобто з поганим повітрям. У своїй статті лікар намагався переконати колег, що холера передається перорально. Свої підозри про те, що джерелом інфекції став громадський водяний насос, він підтвердив даними опитування пацієнтів із холерою та складанням точкової карти випадків хвороби навколо нього. Насос було встановлено неподалік вигрібної ями, а першоджерелом інфекції виявився підгузок хворої на холеру дитини. Та сумніви не полишили колег-лікарів, навіть коли Джон виступив з відповідною доповіддю в Медичній спілці Лондона. Лише після того, як у 1883 році німецький лікар Роберт Кох виділив бактерію Vibrio cholerae, було офіційно визнано, що причиною виникнення холери є антисанітарні джерела води й продовольства.

***

Джованні Грассі був італійським лікарем, який в основному цікавився паразитологією та зоологією. В 1879 році Джованні проводив розтин людини, чий кишечник був забитий аскаридами, і вирішив в ім’я науки проковтнути кілька яєць паразитів. Не тільки для того, щоб простежити цикл життя аскарид, але і щоб виявити те, як вони передаються від людини до людини. Грассі вдалося зібрати яйця з трупа і зберегти їх у розчині, щоб вони залишалися живими. Аби переконатися, що він не був вже заражений аскаридами до приймання яєць, Грассі протягом майже року розглядав свої фекалії під мікроскопом. Щойно він зміг точно упевнитися, що у нього не було аскарид, він проковтнув яйця, отримані з фекалій трупа. Через місяць Грассі став відчувати дискомфорт від аскарид і почав знаходити їх яйця у своїх фекаліях. Потім він зміг їх убити так само швидко, як і виростити, вимивши їх за допомогою відвару трав. Це поглинання черв’яків стало чимось на зразок божевілля, коли студенти та професори в декількох університетах стали поглинати яйця і вирощувати черв’яків до 1,8 метра у довжину. Таким чином Грассі зміг довести, що аскариди передаються через людські фекалії.

***

Епідуральна енестезія — ефективний і добре відомий сьогодні метод анестезії, який німецький хірург Август Бір уперше випробував на собі та своєму асистентові у 1898 році, використовуючи розчин кокаїну. Загалом експеримент виявився успішним: больова чутливість після введення розчину різко знизилася. Однак потім виникли ускладнення. Як описував це сам Бір, завершивши експеримент, вони з помічником навіть пообідали, випили вина і викурили сигари. Начебто все йшло добре… Але ще трохи пізніше обом дослідникам стало погано, так що їм довелося провести в ліжку кілька днів.

***

Генрі Хед — англійський невролог, який теж відомий завдяки експерименту над власним тілом. Його завжди цікавили пошкодження периферичних нервів, але пацієнти з такою проблемою не могли йому виразно розповісти, який саме біль вони відчувають.

У 1903 році вчений попросив свого помічника перерізати йому променевий нерв на лівій руці. Чоловік відчував жахливий біль, але вона не заважала йому вивчати стимули, що викликають біль. Сьогодні про його експеримент йдеться у всіх підручниках з нейрофізіології.

***

У 1906 році коли доктор Алоїз Альцгеймер представив свої новаторські дослідження щодо хвороби, яка пізніше отримала назву «хвороба Альцгеймера», аудиторія задала нуль запитань і озвучила нуль коментарів, оскільки слухачі просто хотіли почути наступну лекцію.

***

За часів першої світової війни французька армія почала активно використовувати хімічну зброю. Зокрема, проти ворогів часто застосовувалася синильна кислота, яка призводить до задухи та порушує роботу центральної нервової системи, серця і багатьох інших життєво важливих органів. Як наслідок, синильна кислота в результаті призводила до смерті людини, якою би здоровою вона не була.

Незважаючи на смертельну небезпеку цієї речовини, британський фізіолог Джозеф Баркрофт вирішив перевірити його дію на собі. Для цього він добровільно замкнувся в газовій камері разом з піддослідною собакою. Після подачі газу тварина померла через 95 секунд. А чоловік зміг протриматися цілих 10 хвилин і в кінці важкого експерименту вийшов з собакою на руках.

Згодом він перевіряв вплив на організм людини повітря з низьким вмістом кисню і навіть екстремального холоду. В ході всіх наукових робіт він вижив. Його здоров’я виявилося дуже міцним і він помер тільки у віці 74 років через серцевий напад.

***

Натаніель Клейтман був відомий як перший фахівець зі сну у світі, «батько наукового вивчення сну». Люди витрачають на сон близько третини свого життя, однак за часів Клейтмана про сон було мало що відомо. Завдяки експериментам Клейтмана, які він ставив на самому собі, щоб вивчити сон, ми дізналися багато нового про фази швидкого сну, добовий ритм і позбавлення сну. 

В 1925 році в ході одного зі своїх експериментів Клейтман не спав протягом 115 годин, щоб відзначити ефекти позбавлення сну на розумову активність. У якийсь момент йому почало здаватися, що він сперечався з кимось про профспілки, і тоді він випадково викрикнув: «Це тому, що вони йдуть проти системи». У ході іншого експерименту Клайтман та його помічник хотіли побачити, чи у людей насправді є біологічний годинник. До дослідження було невідомо, чи буде 24-годинний цикл сон-неспання добровільним і гнучким або жорстким і незмінним. Для вивчення цього питання вони провели 32 дні в Мамонтовій печері у штаті Кентуккі. Печера була ідеальним місцем для спроб маніпуляції своїми біологічними годинниками, змушуючи їх працювати у 28-годинному циклі сну. У печері не було природного світла, підтримувалася постійна температура і не було ніяких природних покажчиків часу доби. 

 

***

Німецький хірург Вернер Форсман в 1929 році ввів собі катетер через ліктьову вену в праве передсердя. Звичайно, без наркозу. Згодом він неодноразово перевіряв на собі всі можливі способи катеризації, які згодом застосовував у ангіографії. У 1956 році за свої дослідження Форсман був удостоєний Нобелівської премії.

***

Швейцарський лікар Жак Понто займався розробкою протизміїної сироватки. Щоб перевірити її «в польових умовах», він у 1933 році дозволив гадюці вкусити його три рази поспіль. Найцікавіше, що Понто вижив і таки зумів створити сироватку.

***

Американський лікар Роджер Сміт в 1944 році погодився під наглядом колег дослідити на собі властивості отрути кураре. Після ін’єкції почав розвиватися параліч. Спочатку паралізувалися м’язи горла, і Сміт подумав, що захлинеться слиною, потім параліч поширився на м’язи кінцівок, після чого стало важко дихати. Лише термінова реанімація змогла врятувати Сміта. Лікар ризикував недаремно. В результаті його досліджень стало можливим застосування кураре у невеликих дозах для розслаблення м’язів черевної порожнини при хірургічних операціях.

***

Лікаря Алена Бомбара з Франції зацікавило питання, чому більшість людей, які зазнали корабельної аварії, гинуть в перші три дні свого «автономного плавання», хоча без їжі людина може прожити близько 30 днів, а без води — близько 4. Тому в 1952 році Бомбар пройшов на ризикований експеримент: 65-ти денна подорож по Атлантичному океану на гумовому човні без запасів води і їжі. Цікаво, що і їжею, і джерелом прісної води йому служила спіймана риба. Ален Бомбар довів, що можна вижити навіть в найнесприятливіших умовах, якщо не впадати в паніку.

***

З самовідданістю французьких лікарів, нехай часом і межує з божевіллям, пов’язаний ще один цікавий факт: учений-криміналіст Ніколаус Міновіці з Франції цікавився питаннями асфіксії — удушення. Щоб описати цей стан, він особисто ліз в мотузяну петлю і просив помічників відзначати стадії удушення за допомогою секундоміра.

***

В 1996 році група хірургів під керівництвом Стівена Полларда з Сент-Джеймського університетського госпіталю здійснила трансплантацію печінки 47-річній Лінде Пірсон без переливання крові. Під час таких операцій потрібно до 3 л крові, але через релігійні переконання пацієнтка відмовилася прийняти чужу кров. Хірурги проводили операцію повільно, роблячи маленькі розрізи, щоб мінімізувати крововтрату. Пірсон готували до операції щоденними ін’єкціями еритропоетину, який дозволив їй успішно перенести хірургічне втручання.

***

Віталійського нейрохірурга Клаудіо Вітале стався інфаркт під час операції, яку він проводив. Він не залишив пацієнта, бо розумів, що той помре. Тому лише через пів години, коли життя пацієнта було в безпеці, лікар попросив допомоги у колег і також був прооперований.

***

Щоб довести, що бактерії Helicobacter pylori можуть викликати виразку шлунку, Баррі Дж. Маршалл випив культуру Helicobacter pylori. У нього розвинулась виразкова хвороба, яку лікар успішно вилікував за допомогою антибіотиків, за що отримав Нобелівську премію у 2005 році.

***

Шотландський військово-морський лікар Джеймс Лінд придумав, як «лікувати» цингу лимонами та апельсинами (у часи Лінда причини цинги ще не були відомі). Він опублікував результати своїх досліджень, але британський військово-морський флот продовжував доставляти морякам менш ефективний сік лайма. Тому цинга продовжувала бути головною причиною смерті моряків.

***

Александр Уайт, досліджуючи на початку XIX століття бубонну чуму, спеціально заніс собі в свіжу рану гній зараженої людини. Експеримент завершився смертю лікаря. Століття потому, на початку ХХ століття, багато районів Африки та Америки страждали від жовтої лихоманки. Лікарі тоді вважали, що виникнення хвороби пов’язане з шкідливими випарами, що йдуть від ґрунту. Тільки Карлос Фінлей, лікар з Куби, припустив, що збудники жовтої лихоманки переносяться спеціальними тропічними комарами. Лікар навіть виступив із доповіддю на цю тему в Паризької академії наук, але доповідь не мав успіху: доктору просто ніхто не повірив. Довести цю гіпотезу взявся лікар Джесс Ласеар, він дав вкусити себе тропічному комару, який до цього кусав хворих на жовту лихоманку людину. Ласеар помер. Гіпотеза була доведена.

***

Більшість людей повністю довіряють хірургам, коли їм потрібна операція, але хірург Еван О’Ніл Кейн навіть не збирався звертатися до когось за допомогою, оскільки вважав, що краще за нього зробити операцію ніхто не зможе. У процесі цього вкрай дивного випадку постановки експерименту на самому собі Кейн хотів подивитися на хід операції з точки зору пацієнта, щоб краще зрозуміти те, що вони відчувають. Кейн хотів використовувати анестетичні засоби місцевої дії для пацієнтів, які були несприйнятливими до загальної анестезії, і проявивши вищу ступінь самопожертви, він вирішив протестувати правдивість своєї теорії на самому собі.

Попри те, що Кейн вже проводив невеликі операції, наприклад, ампутація одного зі своїх пальців, самому собі. У той час ефір був одним з найпопулярніших і широко використовуваних засобів для загального наркозу, але Кейн вважав, що він занадто небезпечний, і хотів подивитися на ефект, який буде давати новокаїн, використаний в якості місцевого анестетичного засобу. Після того, як він ввів собі дозу новокаїну, Кейн взявся за роботу з видалення власного апендикса за допомогою дзеркал.

Десять років по тому, у віці 70 років, Кейн зміг сам собі видалити грижу. Ця операція була особливо небезпечною через те, що розрізи доводилося робити занадто близько до стегнової артерії. На жаль, він переніс ускладнення іншого плану і помер через кілька місяців від важкої форми пневмонії.

***

Аллан Блер, відомий також як «Справжня людина-павук», прославився завдяки своєму дослідженню на самому собі в області ентомології та токсикології. Попри те, що інший ентомолог вже проводив подібний експеримент на самому собі за 12 років до цього, Блер хотів випробувати ефект від укусу чорної вдови. Науковець і його асистент як слід розлютили самку чорної вдови, морили її голодом протягом двох тижнів до укусу. Потім науковець дозволив самиці чорної вдови впитися в нього на десять секунд (що дозволило всій отруті потрапити в його тіло). Він зазначив, що сам укус був схожий на укол голки, і з часом почало наростати печіння. Укус був настільки крихітним, що Блер не бачив його, але область навколо укусу зблідла і всі його пальці почервоніли. У міру того, як він переставав відчувати свою руку, почав наростати пульсуючий біль. Він відчув біль у лімфатичних вузлах та інших частинах тіла, щойно отрута потрапила в його лімфатичну систему. Рана почала опухати, і Блер був доставлений до лікарні. Від болю у нього відбулося порушення мовлення і дихання, потім він впав у стан шоку. Страждання, які пережив Блер, дозволили лікарям зрозуміти те, як токсини чорної вдови впливають на організм.

***

Чемпіоном із знущань над собою» з науковою метою можна назвати чеського лікаря Яна Пуркіне (Пуркін’є), який зробив значну кількість дослідів на собі. Почав їх він ще студентом, досліджуючи дію ліків. «Я тоді відчував на собі дію проносних засобів: ревеню, манни, різних солей, олександрійського листа, коріння ялапи; потім досліджував деякі блювотні засоби (еметин). Також приймав хлорид ртуті, мускатний горіх, настій наперстянки, екстракт беладони, суміш камфори зі спиртом. Шляхом самоспостережень я встановив велику різницю між алкоголем та ефіром». Потім Пуркіне досліджував дію опію, приймаючи їх у поступово зростаючих дозах.

Пізніше Пуркіне почав приймати камфору: «Прийнявши кілька грам камфори, я прийшов у стан релігійного екстазу... Іншим разом, прийнявши десять грам камфори, я відчув збільшення м’язової сили, тож при ходьбі мав піднімати ноги вище. Коли обхід хворих у відділенні закінчувався, я раптово відчув сильний жар і втратив свідомість. Мене поклали на ліжко, і я пролежав непритомний ще півгодини. Прийшовши до тями, я не відчував жодних розладів і подався з одним із друзів на прогулянку за місто. Після цього досвіду у мене запідозрили епілепсію та висловили думку, що я не здатний працювати лікарем».

***

Александр Флемінг в 1928 року зробив історичне відкриття, завдяки давно викинутій брудній чашці Петрі. Готуючись до двотижневої відпустки, Флемінг поспіхом склав лабораторний посуд. Повернувшись із відпустки, він почав прибирати свою і досі брудну лабораторію та зауважив, що деякі чашки Петрі, що містили бактерії стафілококу, були вкриті пліснявою Penicillium notatum, яка перешкоджала нормальному розвитку бактерії. Флемінг присвятив кілька тижнів вирощуванню цієї плісняви, намагаючись визначити речовину в ній, яка вбивала бактерії. Хоча Флемінг і бачив великий потенціал цього відкриття, він все ж таки не був хіміком, тому не зміг ізолювати активну антибактерію пеніциліну.
В 1940 році, у розпал Другої світової війни, два науковці австралієць Говард Флорі та німецький біженець Ернст Чейн почали дослідження у галузі бактеріології, працюючи з пеніциліном. Використовуючи нові хімічні методики, науковці створили порошок, який зберігав антибактеріальну силу декілька днів. Доступність пеніциліну за часів Другої світової врятувало мільйони життів, які могли бути втрачені через бактеріальну інфекцію навіть від найменших поранень. Пеніцилін також лікував дифтерію, гангрену, пневмонію, сифіліс та туберкульоз.
Хоча Флемінг першим виявив пеніцилін як окрему речовину, лише Флорі та Чейн зробили з нього корисний для людства лікарський препарат.

 

Остапець Марина, кандидат медичних наук,
доцент кафедри нормальної та патологічної фізіології НФаУ

 

Поділитися статтею з друзями