Липень 2024
Пн	Вт	Ср	Чт	Пт	Сб	Нд
1	2	3	4	5	6	7
8	9	10	11	12	13	14
15	16	17	18	19	20	21
22	23	24	25	26	27	28
29	30	31

Цетло® плюс — тримає алергію під контролем

Сьогодні алергічні захворювання — найбільш поширена патологія на Землі, яка набула масштабів пандемії, адже на неї страждає кожен шостий мешканець земної кулі. І якщо XX ст., за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, було століттям серцево-судинних захворювань, то XXI вважають століттям алергії. Хвороба вражає 20–40 % населення, і лише за останні три десятиліття її частота зросла у вісім разів. Проте фахівці Європейської академії алергії та клінічної імунології стверджують, що рівень захворюваності на алергію ще не досяг свого піку, і через 15 років на алергічні захворювання буде страждати більше половини населення планети [1].

Згідно з визначенням Національного інституту алергії та інфекційних захворювань США (The National Institute of Allergy and Infectious Diseases), алергічні реакції — несприятливі реакції, пов’язані зі специфічною імунною відповіддю організму на алергени [1].

Проблема алергії настільки актуальна, що починаючи з 2005 р., 8 липня за рішенням Всесвітньої організації алергії і Всесвітньої організації імунопатології в усьому світі відзначають Всесвітній день боротьби з алергією.

Вивчення алергії — міст з минулого у сьогодення

Люди стикались з проявами загадкових алергічних захворювань задовго до виникнення терміну «алергія». Якщо вірити стародавнім єгипетським літописцям, від блискавичного алергічного шоку, спричиненого укусом оси, помер у 2540 р. до н.е. фараон Менес. У папірусі, датованому приблизно 1600 р. до н.е., є досить точний опис алергічної бронхіальної астми.
У V ст. до н. е. Гіппократ описав дивні шкірні висипання і розлади травлення, що з’являлись у пацієнтів після вживання певної їжі. Він також описав симптоми так званої серцевої астми, назвав періодично виникаючі напади утрудненого дихання «астмою», що з грецької означає «ядуха», та запропонував використовувати інгаляції трави ефедри для лікування її нападів.
Приблизно через тисячоліття вивченням алергії зайнявся арабський лікар Авіценна: його відкриттям став «весняний нежить», що з’являється під час цвітіння трав.
Термін «алергія» (від двох грецьких слів: allos — інший та ergia — здатність до дії) виник лише на початку XX ст. Його у 1906 р. запропонував Клеманс Пірке, коли помітив, що в деяких дітей введення протидифтерійної сироватки призводить до незвичних реакцій.
У 1947 р. автор ґрунтовної праці «Теорія і практика алергії» Роберт Андерсон Кук описав гіпотезу про спадкову схильність до розвитку алергічних захворювань, запропонував термін «атопія», концепцію «блокувальних антитіл» і створив першу класифікацію алергічних реакцій залежно від часу розвитку — негайного і сповільненого типу.
У 1937 р. в Пастерівському університеті розпочато дослідження синтезу антигістамінних лікарських засобів, першим із яких став тимоксидіетиламін, однак він виявився дуже токсичним для клінічного застосування.
Класифікація Джелла і Кумбса (1963), яка відштовхувалась від двокомпонентного куківського поділу на реакції негайного і сповільненого типів, проте давала нові диференційні критерії у більш розгорнутих підтипах з урахуванням останніх досягнень науки [2].

Причини і тригерні фактори розвитку алергії

Речовини-подразники, які здатні викликати алергію, називають алергенами — чужорідними антигенами, які перебувають в навколишньому середовищі та здатні спричиняти специфічну імунну відповідь і провокувати алергічну реакцію. За походженням алергени поділяють на [3]:

Екзогенні:

інфекційні алергени: бактерії (стафілококи, стрептококи, нейсерії, кишкова паличка, протей тощо); віруси; гриби (Aspergillus, Penicillium, Rizopus, Alternaria, Candida, Cladosporium, Pleurotus тощо); найпростіші, паразити (гельмінти, токсокари, лямблії та інші);
неінфекційні алергени: лікарські (антибіотики, місцеві анестетики, вітаміни, цитостатики тощо); пилок рослин; побутові (шерсть, пил, пух тощо); хімічні (фарби, синтетичні матеріали, отрутохімікати, латекс, хімічні мийні засоби тощо); епідермальні (епідерміс, лупа і волосся людини, шерсть і лупа домашніх тварин); інсектні (укуси комах); харчові (рослинні, тваринні — мед, риба, молоко, цитрусові, горіхи, яйця, морепродукти тощо); харчові добавки (консерванти, емульгатори, барвники та ін.); алергени тварин.

Ендогенні:

вроджені (первинні): колоїд щитоподібної залози, кришталик ока, нервова тканина та ін.;
набуті (вторинні): пухлинні клітини, некротизовані клітини, денатуровані білки.

Окрім алергенів, важливу роль у розвитку алергічних реакцій відіграє низка факторів ризику, зокрема:

спадкова схильність (наявність атопічних захворювань в обох батьків провокує симптоми атопії у 75 % дітей; у разі, якщо на таке захворювання страждає один із батьків, частота проявів атопічного захворювання в дітей знижується до 50 %);
кількість і природа алергенів;
кліматичні і географічні умови;
екологічна ситуація;
шкідливі звички.

Існують різні класифікації специфічних алергічних реакцій. Найбільшого поширення набула класифікація, запропонована Куком (1947), в основу якої покладено час прояву реакції після контакту з алергеном.

Алергічні реакції негайного типу (гіперчутливість негайного типу) розвиваються протягом 15–30 хв. Наслідки алергічної реакції негайного типу різноманітні:

запалення слизової оболонки носа (риніт) і очей (кон’юнктивіт);
набряки (набряк Квінке);
сінна лихоманка;
бронхіальна астма;
шкірні висипання і свербіж (кропив’янка);
атопічний дерматит;
анафілактичний шок.

Алергічні реакції сповільненого типу (гіперчутливість сповільненого типу) — розвиваються через 24–48 годин. До реакцій сповільненого типу належать:

бактеріальна алергія, яка супроводжує інфекційні захворювання: туберкульоз, лепру, сифіліс, грибкові захворювання шкіри і легенів, протозойні інфекції;
алергічний контактний дерматит;
низка аутоімунних захворювань тощо.

Ця класифікація, однак, не охоплює всієї різноманітності проявів алергії.

Серед класифікацій алергічних реакцій найбільшого поширення набула запропонована в 1968 р. Джеллом і Кумбсом. Відповідно до неї виділяють чотири типи алергічних реакцій. Кожен із цих типів має особливий імунний механізм і властивий йому набір медіаторів, що визначає клінічні прояви захворювання (рис. 1).

Алергія дуже різноманітна і може впливати на будь-які функції організму. Однак найчастіше зустрічаються такі прояви:

алергічний риніт — свербіж і печіння в носі, напади чхання, водянисті виділення з носа, закладений ніс. Нерідко алергічний риніт поєднується з кон’юнктивітом — очі печуть і сльозяться, спостерігається неприємне відчуття «піску» в очах.
атопічний дерматит — проявляється висипанням і свербінням шкіри. Ця форма алергії найбільш поширена серед дітей і часто є реакцією на харчові продукти. Згодом вона може трансформуватися в алергію респіраторного тракту — бронхіальну астму або алергічний риніт.
бронхіальна астма — звуження бронхів та/або накопичення в них великої кількості в’язкого слизу, який погано відходить. Клінічно це виглядає як частий нападоподібний (частіше нічний) кашель і напади утрудненого дихання.
кропив’янка — шкірні висипання переважно на грудях, внутрішніх поверхнях рук, спині, сідницях і стегнах. Висипання яскраво-рожевого кольору, у вигляді плям різного розміру, що виступають над поверхнею шкіри й супроводжуються сильним свербінням.
набряк Квінке — набряк шкіри і слизових оболонок різного ступеня вираженості. Найчастіше набрякають губи, щоки, повіки, язик і руки. При яскраво вираженому процесі може набрякати гортань, що значно утруднює дихання і може навіть викликати задуху.
анафілактичний шок — найнебезпечніший прояв алергії — різке зниження артеріального тиску, втрата свідомості. При цьому стані хворий потребує негайного проведення реанімаційних заходів.

Нобелівські премії за відкриття «таємниць алергії»

У 1887 р. Ілля Мечников та у 1901 р. Пауль Ерліх розробили дві теорії імунітету — фагоцитарну й гуморальну. Завдяки гуморальній теорії було введене поняття «антитіла».

Великий внесок зроблений Генрі Дейлом, відомим дослідником медіаторів, лауреатом Нобелівської премії 1936 р., який у 1911 р. разом з Лідлоу розпочав вивчати фізіологічну дію гістаміну.

У 1948 р. Філіпп Хенч, Тадеуш Рейхштейн і Едуард Кендалл відкрили глюкокортикостероїди, які були використані для лікування бронхіальної астми, за що вчені булиудостоєні Нобелівської премії в 1950 р.

Даніель Бове припустив, що антигістамінні засоби можуть бути виявлені серед речовин, які за будовою аналогічні симпатолітикам, або одночасно симпатолітикам і холінолітикам, або ж власне гістаміну. Далі в руслі методології Даніеля Бове була синтезована низка антигістамінних препаратів, а його праця була удостоєна Нобелівської премії у 1957 р.

Остаточно гетерогенність гістамінових рецепторів була підтверджена фармакологом Джеймсом Блеком, який за відкриття гістамінових Н2-рецепторів і синтез їх блокатора циметидину (разом із синтезом β-блокаторів) отримав Нобелівську премію у 1988 р.

У 1972 р. Родні Портер і Джералд Едельман отримали Нобелівську премію за відкриття структури імуноглобулінів та їх амінокислотної послідовності.

Алергія під контролем — огляд антигістамінних засобів

Перший крок у лікуванні алергії — усунути контакт із алергеном. На жаль, часто це реалізувати складно або й неможливо. Наступним кроком є медикаментозна терапія антигістамінними лікарськими засобами, які зупиняють розвиток алергічної реакції, допомагають полегшити і контролювати симптоми алергії.

Найчастіше антигістамінні засоби поділяють на препарати першого (седативні) і другого (неседативні) покоління. Антигістамінні препарати першого покоління (дифенгідрамін, клемастин, хлоропірамін, мебгідролін, прометазин, хіфенадин) є неселективними, оскільки взаємодіють як із H1-гістаміновими рецепторами, так і з іншими рецепторами організму людини (у тому числі з мускариновими, серотоніновими та α-адренорецепторами). При їх використанні виникає ціла низка негативних наслідків і побічних ефектів:

порушення серцевого ритму;
уповільнення моторики кишечника;
сухість у роті;
підвищення внутрішньоочного тиску;
порушення сечовипускання;
розлади акомодації;
седативний або психомоторний ефект [6].

NB! Антигістамінні засоби першого покоління викликають пригнічення ЦНС, що проявляється зниженням концентрації та уваги, розвитком седативного ефекту. Особливо це небезпечно для водіїв транспорту, а також для дітей та осіб похилого віку. Важливим недоліком антигістамінних засобів першого покоління є зниження їхньої активності при тривалому прийомі, що створює додаткові складнощі у випадку необхідності тривалого лікування.

Антигістамінні препарати другого покоління (астемізол, диметинден, левокабастин, лоратадин, левоцетиризин, терфенадин та ін.) погано проникають у ЦНС, тому не мають седативної дії. Вони селективно зв’язуються з H1-рецепторами, що сприяє їх гарній переносимості [6].

На сьогодні виділяють ще одну групу антигістамінних лікарських засобів, яка включає низку активних метаболітів та ізомерів препаратів другого покоління, зокрема левоцетиризин, який знайшов широке застосування в лікуванні алергічного риніту і кропив’янки. Доведена його ефективність щодо зменшення назальної обструкції у пацієнтів із сезонними проявами алергічного риніту навіть при тривалій експозиції алергену.

Отже, ідеальний антигістамінний лікарський засіб не повинен впливати на ЦНС, що має велике значення для здатності до навчання, денної активності та керування автомобілем, і не повинен викликати розвиток небажаних взаємодій з іншими лікарськими засобами або компонентами їжі.

NB! Важливим є те, що деякі антигістамінні засоби (зокрема левоцетиризин), крім протиалергічної дії, проявляють протизапальні властивості.

Декстрометорфан у лікуванні кашлю у пацієнтів із супутньою алергічною патологією

Декстрометорфан — це неопіоїдний протикашльовий засіб. Він впливає на центр кашлю у довгастому мозку шляхом зменшення чутливості рецепторів до подразників з дихальних шляхів, але не пригнічує дихальний центр. Протикашльова дія декстрометорфану еквівалентна дії кодеїну. У терапевтичних дозах декстрометорфан не чинить аналгетичної і наркотичної дії, виявляє слабку седативну дію, не пригнічує циліарну активність (активність війчастого епітелію) [7].

Встановлено, що декстрометорфан має повільний початок дії, яка досягає максимуму приблизно через дві години. У зв’язку з відносно повільним проникненням через гематоенцефалічний бар’єр і подальшим утриманням в ЦНС, декстрометорфан виявляє більш тривалий протикашльовий ефект, значно перевищуючи плацебо вже за 24 години [8].

Велика кількість контрольованих експериментальних і клінічних досліджень у 60–70 рр. ХХ ст. підтвердила високу ефективність декстрометорфану. FDA (U.S. Food and Drug Administration — Управління контролю якості харчових продуктів та медикаментів США) на основі аналізу даних дійшло висновку про безпеку й ефективність декстрометорфану [7, 8].

У мета-аналізі, виконаному L. Pavesi et al., який включав шість подвійних сліпих рандомізованих плацебо-контрольованих досліджень одноразової дози декстрометорфану гідроброміду (30 мг) при гострому кашлі внаслідок інфекцій верхніх дихальних шляхів, показано, що препарат достовірно ефективніший за плацебо [9].

У рамках підрахунку кашльових епізодів, який вважається золотим стандартом оцінки кашлю, декстрометорфан довів здатність ефективно пригнічувати кашель, виходячи з даного об’єктивного методу [10].

Декстрометорфан як протикашльовий засіб центральної дії має такі переваги:

протикашльовий ефект, що еквівалентний протикашльовий дії кодеїну, проте не супроводжується наркотичним ефектом;
не викликає сонливості;
не пригнічує дихальний центр у довгастому мозку;
не впливає на циліарну активність миготливого епітелію;
не впливає на опіатні рецептори, зокрема, травного тракту (не спричиняє сухості у роті та закрепів);
не викликає толерантності, залежності при тривалому застосуванні [7].

Профіль ефективності та безпеки левоцетиризину

Левоцетиризин — активний стабільний R-енантіомер цетиризину, що належить до групи конкурентних антагоністів гістаміну. Спорідненість з Н1-гістаміновими рецепторами у левоцетиризину в 2 рази вища, ніж у цетиризину. Впливає на гістамінзалежну стадію розвитку алергічної реакції (патохімічну фазу), зменшує міграцію еозинофілів, судинну проникність, обмежує вивільнення медіаторів запалення. Запобігає розвитку алергічних реакцій і полегшує їх перебіг, чинить антиексудативну, протинабрякову, протисвербіжну, протизапальну дію, практично не має антихолінергічної і антисеротонінової дії. У терапевтичних дозах практично не виявляє седативного ефекту [11].

Низка досліджень демонструє виражену антигістамінну активність левоцетиризину щодо пригнічення реактивності гістаміну.

Левоцетиризин має швидкий початок дії та, що не менш важливо, забезпечує тривалість ефекту протягом 24 год [12].

Левоцетиризин має низку переваг порівняно з дезлоратадином і фексофенадином (табл.) Зокрема, вищу спорідненість до Н1-рецепторів, більш швидку абсорбцію, можливість застосування при нирковій і печінковій недостатності, відсутність взаємодії з їжею, більш виражений протизапальний
ефект [18].

Застосування левоцетиризину супроводжувалося більш значним зменшенням тяжкості сверблячки, ніж при використанні дезлоратадину.

Через 24 години вираженість риноконʼюнктивального синдрому була достовірно нижчою у групі хворих, які отримували левоцетиризин, що свідчить про його більш пролонговану дію у порівнянні з дезлоратадином.

Спорідненість з Н1-гістаміновими рецепторами у левоцетиризину у 2 рази вища, ніж у цетиризину. У терапевтичних дозах практично не виявляє седативного ефекту [13].

У дослідженні Schoepke et al. левоцетиризин у порівнянні з фексофенадином продемонстрував:

швидший початок дії (30–90 хв проти 2 год);
коротший час досягнення максимального ефекту (3–4 год проти 3–6 год);
більшу тривалість дії щодо впливу на висипки, запалення і свербіж (щонайменше 24 год проти близько 12 год) (рис. 2) [14].

У порівняльному дослідженні ефективності левоцетиризин давав змогу досягти суттєвого зменшення симптомів сезонного алергічного риніту вже в першу годину після застосування порівняно з трьома годинами, що потрібні для дії дезлоратадину. Крім того, через 24 год після першої дози й безпосередньо перед прийомом другої дози зменшення симптомів було значно кращим у пацієнтів, які отримували левоцетиризин, порівняно з дезлоратадином [15].

У дослідженні Fang et al. левоцетиризин продемонстрував відчутне зменшення симптомів алергічного риніту і кропив’янки: близько 75 % пацієнтів з алергічним ринітом і 80 % пацієнтів із кропив’янкою повідомили про повне усунення або істотне покращення окремих симптомів [15].

Левоцетиризин характеризується вищою ефективністю і більш тривалою дією, ніж фексофенадин і дезлоратадин щодо інгібування індукованого гістаміном утворення пухирів [16].

Завдяки антиексудативним, протинабряковим та протисвербіжним ефектам левоцетиризин зменшує продукування слизу в дихальних шляхах, який виступає подразником периферичних кашльових рецепторів, таким чином забезпечуючи блокування периферичного механізму виникнення кашлю, що може ефективно застосовуватися у хворих із сухим надсадним кашлем, пов’язаним з алергічним захворюванням.

Левоцетиризин характеризується гарним профілем безпеки й переносимості: має невеликий об’єм розподілу, що забезпечує підвищену безпеку завдяки його незначному проходженню крізь гематоенцефалічний бар’єр і низькому зв’язку з відповідними церебральними рецепторами. Фармакокінетичні властивості левоцетиризину майже не змінюються при одночасному прийомі з іншими ліками. Клінічні випробування не виявили жодних змін з боку пам’яті, уваги і моторики на тлі прийому левоцетиризину [12].

Безпека левоцетиризину полягає у відсутності притаманних лоратадину та дезлоратадину кардіотоксичних ефектів [17] і легкому характері неспецифічних побічних реакцій (втома, головний біль, запаморочення й сухість у роті), які в цілому не впливають на самопочуття пацієнта навіть у разі тривалого прийому лікарського засобу [12, 17].

Левоцетиризин має протизапальний ефект за рахунок стабілізації мембран опасистих клітин, пригнічення секреції прозапальних цитокінів і хемокінів, чинників хемотаксису еозинофілів, експресії молекул адгезії, зниження продукції простагландинів і лейкотрієнів, зменшення проникності судин [11, 12].

На фармацевтичному ринку України ЦЕТЛО® ПЛЮС — перший і єдиний сучасний безрецептурний комбінований антигістамінний лікарський засіб (декстрометрофан 7,5 мг та левоцетиризин 5 мг) з протикашльовим ефектом і високою клінічною ефективністю.

ЦЕТЛО® ПЛЮС має унікальний профіль вираженої антиалергічної, протизапальної й протикашльової активності.

ЦЕТЛО® ПЛЮС є фармакологічно безпечним, адже в терапевтичних дозах:

не впливає на центральну нервову систему;
не викликає психомоторних порушень;
не має негативного впливу на роботу серцево-судинної системи і печінки.

ЦЕТЛО® ПЛЮС гарно переноситься і значно покращує якість життя пацієнтів з алергічними захворюваннями [11].

ЦЕТЛО® ПЛЮС показаний для короткочасного симптоматичного лікування захворювань органів дихання й закладеності носа, що супроводжуються сухим кашлем і пов’язані з алергією [11].

Завдяки комбінації декстрометорфану й левоцетиризину ЦЕТЛО® ПЛЮС виявляє такі ПЕРЕВАГИ:

має високу ефективність при алергічних захворюваннях, що супроводжуються кашлем, за рахунок подвійного протикашльового ефекту: декстрометрофан впливає на центр кашлю, а левоцетиризин — зменшує продукування слизу в дихальних шляхах, який виступає подразником периферичних кашльових рецепторів;
володіє додатковим протисвербіжним ефектом;
чинить виражений ефект при набряку слизової оболонки респіраторного тракту;
зручний у застосуванні — достатньо лише 1 таблетки на добу;
має високий профіль безпеки з мінімумом побічних дій;
починає діяти вже через 30 хв. після прийому;
левоцетиризин має спорідненість з Н1-рецепторами у 600 разів вищу, ніж з іншими гістаміновими рецепторами;
не виявляє седативної дії;
не викликає психомоторних порушень;
має високу біодоступність (близько 100 %).

Література:

URL: https://www.niaid.nih.gov
Охотнікова О.М., Усова О.І. Історія алергології: міст з минулого в майбутнє. Клінічна імунологія, алергологія, інфектологія. 2017. № 2 (99). С. 87–93.
Overview of systemic reviews in allergy epidemiology / J. Genuneit, A. M. Seibold, C. J. Apfelbacher et al. Allergy. 2017. Vol. 72 (6). P. 849–856.
Zhi-Qiang Liu, Ping-Chang Yang. The pathogenesis of allergy: a brief introduction. Allergy bioinformatics. 2015. P. 43-48.
Bellanti JA, Settipane RA. Allergy and immunology: At the crossroad of inflammation and disease. Allergy Asthma Proc. 2023. Vol. 44 (1). P. 1-2.
Палько В. Антигістамінні препарати: огляд сучасних клінічних досліджень. Здоровʼя України. 2018. С. 37.
Silva AR, Dinis-Oliveira RJ. Pharmacokinetics and pharmacodynamics of dextromethorphan: clinical and forensic aspects. Drug Metab Rev. 2020 Vol. 52 (2). P. 258–282.
Cytochrome P450 2D6 (CYP2D6) activity in relation to the antitussive effect of dextromethorphan / R. AbdulManap, C.E. Wright, A. RostamiHodjegan et al. Br. J. Clin. Pharmacol. 1999. Vol. 47. P. 586–587.
Pavesi L., Subburaj L., PorterShaw K. Application and validation of a computerized cough acquisition system for objective monitoring of acute cough: a metaanalysis. Chest. 2001. Vol. 120 (4). P. 1121–1128.
Antitussive Drugs — Past, Present and Future / P. V. Dicpinigaitis, A. H. Morice, S. S. Birring et al. Pharmacol. Rev. 2014. Vol. 66 (2). P. 468–512.
Інструкція до застосування лікарського засобу ЦЕТЛО® ПЛЮС.
Prasad G. et al. Levocetirizine — one of the most effective antihistamines in urticaria. International Journal of Scientific Study. 2021. Vol. 9 (2). P. 16-21.
Абатуров А. Е., Борисова Т. П. Оптимальный выбор антигистаминного препарата при аллергических заболеваниях у детей. Здоров’я дитини. 2017. № 1 (12).
Schoepke N., Chirch M. K., Maurer M. The inhibition by levocetirizine and fexpfenadine of the histamine-induced wheal and flare in healthy Caucasin and Japanese volunteers. Acta Derm Venereol. 2013. Vol. 93. P. 286–293.
Nettis E, Calogiuri GF, di Leo E, Cardinale F, Macchia L, Ferrannini A, et al. Once daily levocetirizine for the treatment of allergic rhinitis and chronic idiopathic urticaria. J Asthma Allergy. 2008. Vol. 2. P. 17–23.
Fang SY, Perng DW, Lee JY, Lin DY, Huangs CY. An open-label, multicentre study of levocetirizine for the treatment of allergic rhinitis and urticaria in Taiwanese patients. Chin J Physiol 2010. Vol. 53. P. 199–207.
Staevska M., Popov T.A.,Kralimarkova T. et al. The effectiveness of levocetirizine and desloratadine in up to 4 times conventional doses in difficult-to treat urticaria. J Allergy Clin. Immunol. 2010. Vol. 125. P. 676–682.
Gillman, S., Gillard, M., Strolin Benedetti, M. The concept of receptor occupancy to predict clinical efficacy: a comparison of second generation H1 antihistamines. 2009. Allergy and asthma proceedings, 30(4), 366–376. https://doi.org/10.2500/aap.2009.30.3226.

Марина Остапець, кандидат медичних наук,
доцент кафедри нормальної та патологічної фізіології
Національного фармацевтичного університету

Поділитися статтею з друзями