Мережа аптек «Бажаємо здоров’я»

Мережа аптек «Бажаємо Здоров’я» — одна з найпотужніших в Україні. Вона нараховує більше 1100 аптек, в яких працює понад 4200 працівників. За час від початку повномасштабного вторгнення постраждало 219 аптек. Наразі 73 аптеки знаходяться на окупованій території та там, де ведуться активні бойові дії. На сьогодні відновили роботу 107 аптек. 

 

Вторгнення в Україну російської орди призвело до того, що мільйони наших громадян почали допомагати українському війську. Всіх їх об’єднує любов до країни та ненависть до тих, хто плюндрує нашу землю, вбиває нас, наших дітей і батьків, до тих, хто позбавив тисячі співвітчизників даху над головою. Мережа аптек «Бажаємо Здоров’я» від початку повномасштабного вторгнення надала благодійну допомогу на суму більше 18 млн грн. у вигляді дронів, запчастин та комплектуючих для дронів, медикаментів, зарядних пристроїв, антен, акумуляторів тощо. Допомагає військовим частинам, ДСНС, волонтерам, лікарям, парамедикам, громадським організаціям, приймає активну участь у проєктах United24.

 

Наталія Карпенко, завідувачка аптеки «Бажаємо здоров’я» № 36 м. Малин, Житомирська обл.

«24 лютого 2022 р. Паніка, страх, сльози… Ніхто не знає, як жити і що робити. Вийшли на роботу. Черга до аптеки метрів 20 в довжину. Вже до вечора в місто почала заходити військова техніка. Найстрашніше почалося в березні, коли лінія фронту наблизилася до нашого міста. Бої точилися у 8 км. Ввечорі 6 березня о 20.00 відбувся масштабний авіаналіт. На місто було скинуто 3 бомби: зруйновано центр міста та військкомат, міст, а за 20 м від нього розташована наша аптека. Ніч ніхто не спав, всі були в укритті. Ранком прибігли в аптеку, хто зміг. Через вибухову хвилю вибиті двері, вікон немає, ліки на підлозі, холодно, все в склі. Більшість персоналу виїхала, так як мають маленьких діток. Залишилися працювати вдвох з Тетяною Тищенко. Так пройшов березень і майже весь квітень. Працювали кожного дня по декілька годин. Весь березень велися бойові дії за наше місто. Тож на роботу доводилось йти на під звуки градів (це коли земля під ногами труситься від вібрації). Кілька разів були в аптеці, коли бомбили розташовані поруч підприємства. Кожен день, як йшли до дому, прощалися, бо не знали, чи побачимося взагалі. Місто було як примара... Людей майже не було, тільки військові та місцеві, які не змогли виїхати. Намагались відкривати аптеку зранку, а вечір і ніч сиділи в укритті. Ще багато можна написати: як не вистачало ліків, як через холод на батареї гріли касовий апарат, щоб увімкнути, як видавали людям готівку (термінали, банки — нічого не працювало), як майже не було продуктів у магазинах, як допомагали нашим захисникам і приносили їм ліки, як вітали наших хлопців, які проїжджали колонами і плакали, як кожного вечора молилися…»

 

 

Наталія Тімофєєва, завідувачка аптеки «Бажаємо здоров’я» № 126, м. Куп’янськ, Харківська обл.

«24 лютого ворожа техніка була вже поруч із містом, лунали вибухи. Ситуація була незрозумілою. Ми боялися, але залишалися працювати на своєму робочому місці. У першу ж ніч окупанти підірвали міст, а наша аптека розташована неподалік. Всі чули вибухи, питаємо один одного в чатах: «Чи живі?», «А чи ціла аптека?». 26 лютого близько 10-ї ранку почався обстріл. Була субота, але ми втрьох вийшли на роботу. Повна аптека людей, почався обстріл. Ми закрили двері, я наказала всім лягати на підлогу, а дівчат в матеріальну кімнату штовхнула. Світло зникло, люди почали розбігатись… Весь березень ми працювали під грохотом канонад. Здається, що ніколи не зможемо позбутись цього страху».

 

 

Людмила Андрюшина, завідувачка аптеки «Бажаємо здоров’я» № 44/1, м. Слов’янськ, Краматорський район, Донецької області.

«Для нас війна почалася з вибухів на аеродромі в м. Краматорську. Коли зранку прийшла до аптеки, побачила величезну чергу людей (мене навіть не хотіли пропускати, доки хтось із клієнтів не впізнав в обличчя). У перші ж дні медикаменти практично закінчилися. У сусідньому місті Лимані госпіталь був переповнений пораненими, не вистачало елементарних бинтів. Волонтери скрізь шукали перев’язувальні засоби, тож ми віддали все, що було. Постачання ліків в Донецьку область з першого дня широкомасштабного вторгнення припинилося. Довелося нам самим їхати в Дніпро на склад, допомогли волонтери. Пам’ятаю, як вперше виїжджали на трьох машинах, у кожній з яких було по одному завідувачу аптек зі Слов’янська та Краматорська. Поверталися пізно вночі, вже була комендантська година, і нас зупиняли через кожні кілька кілометрів. Блокпости, блокпости, блокпости… багато блокпостів… Але всі йшли нам назустріч і пропускали, як дізнавались, що веземо ліки. Ми приїхали о 2-й годині ночі, а о 7-й вже були на роботі. Не знаю звідки, але рано-вранці люди вже знали, що привезли ліки. Тільки закінчилася комендантська година, як мешканці міста вже були в нас. Потім фронт почав стрімко наближатися: окуповано Луганську область, захоплено Ізюм… Всі розуміли, що Слов’янськ буде наступним. Вже було чутно вибухи, бої точилися поблизу міста, ми бачили ворожі літаки. У мене троє неповнолітніх дітей, тож довелося евакуюватись, щоб не травмувати їм психіку. Пам’ятаю ранок, коли ми виїжджали. Я ридала, бо не могла забрати з собою двох алабаїв. Довелося просто випустити їх з двору, на вулиці практично нікого не залишилося та й піклуватися про них не було кому. Спочатку ми поїхали на західну Україну, але там не було роботи. Ми розуміли, що війна надовго і потрібно якось вижити. Керівництво нашої компанії запропонувало роботу в Києві та допомогло з пошуком і оплатою житла. Колеги з наших аптек у Києві, дізнавшись, що ми приїхали без речей, стали допомагати: одяг, подушки, ковдри, іграшки для дитини… Життя на новому місці поступово налагоджувалося. Молодший син пішов до садочку, а старші вступили в інститут. Чоловік знайшов роботу. Але ми дуже хотіли додому. На початку 2023 р. прийняли рішення повертатися до Слов’янська. Місто справляло гнітюче враження: людей небагато, на вулицях здебільшого військові, побиті та зруйновані будинки навколо. Але головним для нас було те, що ми вдома! Спочатку практично кожен день і ніч були обстріли. Потім напруження спало, фронт відсунули, стало тихіше. Ми відновили роботу нашої аптеки. Зараз працюємо практично в тому ж складі, що й до війни. Місто поступово оживає, з’являються матусі з дітьми. Тепер точно знаємо, що все буде добре!»

 

Віталіна Кравченко та Оксана Пасмор, співробітниці аптеки «Бажаємо здоров’я» № 8, м. Печеніги, Харківська область. 

Вони проявили величезну відвагу та стійкість, працюючи щодня і незважаючи на постійні масові обстріли селища з усіх можливих видів зброї. Окупанти захопили всі прилеглі населені пункти, був підірваний міст. Завідувачка аптекою з ризиком для власного життя привозила такі необхідні ліки з міста Чугуїв, адже дистриб’ютори не могли доставити препарати в місто. Ці сміливі жінки працювали, усвідомлюючи свою соціальну відповідальність перед земляками.

 

 

Світлана Ткаченко, фармацевт аптеки «Бажаємо здоров’я» № 51, м. Харків. 

З першого дня повномасштабної війни агресор піддавав найжорстокішим обстрілам один з районів Харкова — Салтівку. Незважаючи на загрозу власному життю, Світлана Євгенівна залишалася на робочому місці та продовжувала надавати послуги харків’янам. Навіть у найважчі моменти, коли обстріли стали щоденними, вона не припиняла обслуговувати клієнтів, аптека працювала щодня. І сьогодні постійні покупці, які були свідками її надзвичайного героїзму, пам’ятають її стійкість в ті дні та висловлюють їй щиру подяку.

 

 

Андрій Сіроштан (13.12.1988-13.10.2023), фармацевт  аптеки «Бажаємо здоров’я» № 19, м. Одеса. 

Солдат, військовослужбовець 1 кулеметного взводу роти вогневої підтримки 2 стрілецького батальйону військової частини А4123. Призваний на військову службу за загальною мобілізацією 12 квітня 2023 року Малиновським РТЦК та СП м. Одеси. Загинув під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Діброва Сєвєродонецького району Луганської області.