Матеріали публікуються в рамках спільного проєкту Національного фармацевтичного університету й аптечної мережі 9-1-1

 

Анастасія Куманікіна:
Ми зараз проходимо курси підвищення кваліфікації з виживання

Професія, яку ти обрав, стає твоїм життям.
А війна – екзаменом на професійність і людяність. Куратор аптек Аптечної мережі 9-1-1 в Дніпрі та Дніпропетровській області Анастасія Куманікіна змогла скласти його, хоча це й далося дівчині непросто. 

 

Анастасія народилася і жила в Лисичанську. Закінчила НФаУ, отримала омріяний фах фармацевта, будувала успішну кар’єру. Досить швидко стала регіональним куратором частини Луганської та Донецької областей, які успішно розвивалися. Але 24 лютого 2022 року все змінилось…

– Скільки аптек було у вас під кураторством на момент початку війни?

– Наприкінці січня ми тільки-но закінчили переведення комунального підприємства «Фармація Північ». У мене було 55 аптек, з них 22 – аптеки Аптечної мережі 9-1-1. Робочий процес йшов за планом, ніхто не був готовий до того, що розпочнеться війна.

– Але вона прийшла… 

– 24 лютого – «найтемніший» день у моєму житті. Ранок почався під гуркіт за вікном. Я зайшла до нашого робочого чату кураторів і зрозуміла, що о 4.30 не одна я не сплю. Потім почалися дзвінки з аптек. Хтось повідомляв про свій від’їзд, хтось не розумів, що робити – виходити на роботу чи ні.

Я дочекалася 7-ї години і пішла у найближчу аптеку. Людей було багато, ліки усім потрібні. Відпускали удвох з колегою. До 11-ї допрацювали і змушені були розійтися по домівках. Вибухи стали надто голосними, людей на вулицях вже не було, магазини зачинилися. Почалася евакуація населення.

Я теж поїхала в Дніпро. Але ненадовго. 

– Чому? 

— Серце було не на місці. Я у Дніпрі, а мої аптеки і колеги у Луганській області. Можливо, їм потрібна моя допомога? І 27 лютого я вирішила повернутися.

Я знала, що аптека, де я працювала до того, як стала куратором, стояла зачиненою, бо співробітники виїхали. Одна навіть з ключами від аптеки. На жаль, зв’язку з нею не було. Довелося вийти у сусідню аптеку, де на той момент залишився один фармацевт. Декілька днів ми з ним працювали вдвох. 

Товар закінчувався. Я шукала можливість відкрити свою аптеку – до війни вона була найбільшою, отже, там залишалися запаси вже тоді дефіцитних ліків.

2 березня зрештою вдалося забрати ключі, і ми відчинили «Аптеку оптових цін» Лисичанськ 4. Спочатку працювали також вдвох, рук катастрофічно не вистачало. Тоді я взялася обдзвонювати співробітників, які залишилися в місті, та пропонувати їм вийти на роботу. До нас приєдналися троє фармацевтів та санітарочка. Вдалося запустити 3 каси!

– Які ще проблеми воєнного часу довелося вирішувати?

– Найголовнішу — дефіцит ліків! 18 березня уламками снаряду вибило шибки і посікло «Аптеку оптових цін» Лисичанськ 2. Довелося евакуювати товар. Це була моя «перша навчальна евакуація» (згодом ці навички стали в пригоді!). Залишок товару перевезли в аптеку Лисичанськ 4.

У нашому місті була аптека, яка знаходилась у приміщенні торговельного центру, зачиненому ще 25 лютого. Вона не працювала, а там залишилися препарати, вкрай необхдні людям. Тоді було ухвалено рішення відкрити аптеку та забрати товар. І ми це зробили 21 березня – Лисичанськ 4 знову був із ліками.

Коли видавалися вільні від роботи дні, я допомагала волонтерам – збирала гуманітарну допомогу для місцевих жителів. Потім поліція розвозила ці ліки людям.

– А з кадрами проблем не було?

— До 1 квітня працювали разом з колегами. А потім вони поїхали і я залишилася в аптеці сама. За два тижні, незадовго до окупації міста, мені довелося теж евакуюватися в Дніпро.

– Коли вас призначили куратором у Дніпропетровському регіоні? 

– Аптеки області мені дали в серпні, а Дніпра – в жовтні. Зараз в мене загалом 14 аптек: по 7 в області та в місті. Встигла вже 2 нові відкрити.

– А до серпня чим займалися?

— У липні мені передали під онлайн-кураторство аптеки Слов’янська та Краматорська. Їх потрібно було евакуйовувати, а співробітників в цих торгових точках не було. Я розуміла, що віддалено провести евакуацію не вдасться.

Проблем було дві: як дістатися Донецької області і хто розбере меблі в аптеках, щоб їх вивезти на склад. З першою впоралася сама, а з меблями допомогли хлопці з АГЧ. А на евакуацію аптек Краматорська мені на допомогу приїхала моя колега Юлія Плевакова. 

– Але на цьому ваша співпраця з Донецьким регіоном не припинилася? 

— Звісно, вона продовжується, тільки в дещо іншому форматі. Товар з нашого складу у регіон не привозять, тому замовлення я роблю на Дніпро, а потім відправляю його до аптек Донецької області. У жовтні на Донеччині вже відновили роботу 10 аптек і процес набирає обертів. 

– Коли обирали фах, певно, навіть не уявляли, що доведеться «воювати». Чи вплинуло це на ваше ставлення до професії?

— Коли вступала до НФаУ у 2014 році, не думала, що почнеться повномасштабна війна, але не виключала такої можливості – частина Луганської області тоді вже була окупована.

Роботу в аптеці зазвичай уявляєш інакшою, але життя вносить свої корективи. Я і до війни пишалася своїм фахом, а нинішня ситуація лише підкреслила значущість нашої професії.

 

---

 

Анна Обоянська:
Фармацевту довіряють навіть більше, ніж лікарю

 

Очолити аптеку під час війни — справжній виклик навіть попри те, що вже є досвід «мирного» завідування. Але Анна Обоянська, завідувачка харківської «Аптеки Низькі ціни №1» його прийняла і забезпечила людям можливість лікуватися, хоча іноді доводилося запроваджувати непопулярні заходи.

 

«У нас люди не поспішають до поліклініки, коли захворіли чи їм здається, що захворіли. Всемогутній google-лікар має відповіді на всі питання, а користувачі Інтернету часто не замислюються, що цю інформацію не можна використовувати як керівництво до дії. А от до поради фармацевтів дослухаються. Саме працівник аптеки має порадити звернутися до фахівця, коли бачить серйозну проблему зі здоров’ям у відвідувача. Це я вважаю найголовнішим у нашій професії – вберегти людину від прийому непотрібних лікарських засобів та в разі необхідності підібрати саме ті ліки, які допоможуть їй одужати», – ділиться своїм професійним кредо Анна Обоянська.

А найбільшим компліментом вона вважає, коли відвідувачі кажуть: «У вас крута аптека! Тут все є! Дякую за консультацію!»

— Чому саме фармація? Ця любов з дитинства?

— Це був не мій вибір. Його зумовили обставини та моя мама. Вона працювала медичною сестрою, і я часто навідувала її на роботі. Проходила повз аптеку і завжди підглядала, чим там займаються люди в білих халатах. Це був загадковий світ, але двері туди для мене були зачинені.

А потім захворіла моя бабуся, і в аптеку довелося ходити чи не щодня. Мене вражало, скільки всього знають фармацевти про здоров’я і ліки.

Коли постало питання вибору професії, мама підказала мені вступити до коледжу Національного фармацевтичного університету. Я дослухалася. У 2012 році я закінчила школу і вступила до коледжу. Три роки провчилася і під час практики пересвідчилася, що мій вибір виявився правильним. Для мене відчинилися двері у той загадковий світ аптеки!

Рік працювала в аптеці асистентом фармацевта, оскільки для мене було важливо здобути досвід. Потім вступила до Національного фармацевтичного університету, успішно закінчила його. Далі був інститут підвищення кваліфікації спеціалістів фармації.

— Пригадайте свій перший робочий день: що вас вразило найбільше, а що, можливо, налякало?

– Я вже на практиці працювала за першим столом, але справжнім фахівцем тоді себе ще не вважала, тому постійно нервувала.

А коли прийшла в Аптечну мережу 9-1-1, то все розпочалося з учбового класу. Це навчання додало впевненості, і вже під час стажування в харківській «Аптеці 9-1-1», що на вулиці Вернадського, 16, я почувалася набагато спокійніше. Аптека була невеликою, і проблем не виникало.

Після тижня стажування настала моя перша самостійна нічна зміна. Я обслуговувала людей через віконце, як це прийнято в нашій мережі. І тут у віконце стукає чоловік, я підходжу, а він там, на порозі, втрачає свідомість і падає. Що робити? Вийти і залишити аптеку я не можу. Та й переміщувати непритомну людину заборонено, це може зашкодити. Викликала «швидку», яка, на щастя, приїхала за кілька хвилин. Потім з’ясувалося, що чоловік просто хильнув зайвого і через це йому стало зле. Але страху я натерпілася, поки лікарі приводили його до тями.

— Яку аптечну мережу можете назвати Alma Mater?

— Безумовно, Аптечну мережу 9-1-1! Тут надають всі умови для молодого фахівця. Величезна база знань для тих, хто нещодавно закінчив навчання, постійна підтримка, адаптація та стажування. І це неоціненно, якщо ти хочеш зростати! До того ж тут набагато більший асортимент, ніж в інших аптечних мережах.

— В якій аптечній мережі ви вперше стали завідувачкою?

— Вперше на завідування мене запросили в нашій аптечній мережі, це була «Аптека  9-1-1» в смт Солоницівка Дергачівського району Харківської області.

Курсів завідування аптекою не існує, тому багато читала, вивчала стандарти аптечної справи. Мені допомагав і завжди охоче відповідав на всі запитання мій перший куратор Сергій Іванович Мазулін. Під його керівництвом я й пройшла цю школу.

Маючи прикрий досвід роботи в попередній мережі, я найважливішою своєю справою вважала створення команди. Мені вдалося побудувати колектив, який «дивиться в один бік».

— Де і як ви зустріли початок війни?

— 23 лютого у мене був звичайний вихідний. Я лягла спати в мирній країні, а прокинулася від звуку вибухів, що лунали в Харківській області дуже гучно. Головне питання, яке мене в той момент хвилювало, – чи зможу я дістатися своєї аптеки в Солоницівці.

До куратора я не змогла додзвонитися. Зателефонувала на «гарячу лінію» і запитала, що мені робити. У відповідь почула: «Вирішуйте самі».

Кілька днів провела вдома. Запаслася їжею. А потім прийняла рішення виходити на роботу. Незрозуміло було, як працюватиме і чи працюватиме взагалі транспорт. Кількість машин на виїзді з міста лякала. Тому довелося працювати не в своїй аптеці, а в одній з харківських.

— І в якій саме?

— Наприкінці лютого вийшла на роботу в «Аптеку Центральну №2». Дісталася туди на таксі. Зайти в аптеку змогла тільки завдяки аптечній формі – люди з черги інакше не пропускали. Їх можна зрозуміти: черга величезна, вони стояли тут з самісінького ранку, а може й з ночі. Навкруги лунали вибухи, і це змушувало всіх нервувати. Я працювала до 16.00 сама. Потім почалася комендантська година і довелося зачинитися.

Наступною стала моя рідна «Перша аптека». Нас було двоє — інші колеги не змогли доїхати. Море людей, адже це самісінький центр міста. Ми збивалися з ніг, щоб встигнути обслужити якомога більше відвідувачів.

Близько 14-ї години аптеку оточили наші військові і змусили всіх вийти. Поруч стояв танк. Тоді я, чи не вперше з початку війни, відчула справжній страх. Нас з колегою розвіз по домівках водій нашої компанії. І я під враженням пережитого вирішила декілька днів пересидіти вдома.

Але довго не всиділа і вийшла в «Головну аптеку твого міста» на Холодній горі. Там було спокійніше, ніж в центрі. Разом з моїми друзями і колегами відкрили зачинену аптеку — всі препарати були в наявності. За два тижні розпродали майже все і 17 березня тією ж командою перейшли в «Аптеку Низькі ціни №1» на Полтавському шляху. Вона була досить великою і запас препаратів там теж зберігся чималий. Але навчені гірким досвідом роботи в попередніх аптеках, коли люди скуповували все в шаленій кількості, прийняли рішення відпускати в одні руки по 10 таблеток і по 1 флакону. Поставок не було, і ліки стрімко закінчувалися. У кінці березня нам привезли товар з сусідньої зачиненої аптеки. Завдяки цьому вдалося протриматися майже до квітня, коли ситуація потроху стабілізувалася.

Керівництво запропонувало мені стати завідувачкою цієї аптеки. Я спочатку відмовлялася, адже одна справа керувати аптекою в мирний час, і зовсім інша — зараз. Боялася, що не впораюся. Але потім погодилася, бо потрібно було думати про людей, а не тішити власні страхи.

— Пацієнти цінували те, що ви для них робите?

– Так, люди дякували, але то було не головне. Ми самі для себе вибудували певні пріоритети, коли побачили, наскільки харків’янам зараз важко.

Транспорт у Харкові не ходив. Ми прокидалися о 6.00 і пішки йшли на роботу. Аптека мала відчинятися о 8.00, але люди займали чергу ще вночі. Тож ми намагалися приходити раніше, щоб їм не доводилося зайвий час стояти на вулиці, що було небезпечно. Нічні обстріли не припинялися.

Коли видавалося хоч трохи вільного часу, намагалися з моїм другом допомогти хворим знайти потрібні ліки в аптеках міста. Ми писали в харківських пабліках про наявність ліків в нашій аптеці, про те, що літні люди, які мешкають в районі центрального вокзалу, можуть отримати допомогу безкоштовно. Коли нас просили забронювати якісь ліки для конкретного пацієнта, завжди це робили і повідомляли, де і коли їх можна забрати.

— Чи не було вам страшно виходити на роботу під обстрілами?

— Страшно було вночі, коли над будинком гули ворожі літаки. Вдень від страху рятувала робота. Часто доводилося чути: «Не виходь на роботу, не ризикуй собою». Я зазвичай відповідала: «А як же люди? Хто їм допоможе, коли я залишуся вдома?»

— Які уроки вам дала війна?

— З 24 лютого минув майже рік. За цей час змінився світ, змінилася Україна і кожен з нас. Війна навчила нас цінувати кожен момент життя і проживати кожен день так, ніби він останній і треба по собі залишити найкращі спогади. Це болючі уроки, але ми їх засвоїли. Після Перемоги Україна стане найщасливішою країною в світі!

 

---

 

Вікторія Резніченко:
Ми харків’яни, а харків’яни не здаються!

 

24 лютого у Вікторії був вихідний — перший і на багато наступних місяців останній. Почалися воєнні будні. Вона тоді працювала в харківській аптеці «Ваш консультант» на Ювілейній 57/106. Там був великий підвал. Випускниця НФаУ Вікторія Резніченко жила разом з дочкою Міланою в тому підвалі, щоб містяни могли придбати ліки.

 

Діти і дорослі підземелля

«До підвалу аптеки ми перебралися 1 березня. До того тиждень мешкали в підвалі будинку, який стояв навпроти нашого.

Спочатку нас в підвалі було багато: я з донькою та чоловіком, колега Вікторія з донькою, заступниця завідувачки зі своїм нареченим та співробітниця Ганна з родиною. Згодом вони поїхали, і нас залишилося п’ятеро — я зі своєю сім’єю та Вікторія з донькою. Світла не було дуже довго, було холодно і темно, рятували свічки, а вдень — генератор. Їжу привозили волонтери. Потім один із волонтерів привіз нам похідну грубку з балонами, з’явилась можливість готувати і гріти їжу нормально, бо раніше розігрівали все на маленьких аромасвічках.

Спали в кімнаті персоналу, на матрацах з дому і картонках з аптеки. Ліжка зробили з піддонів, плюс була розкладачка. На тій же грубці гріли воду, щоб помитись. Так і жили. Вранці підйом, сніданок, діти грають у підвалі, а ми працюємо. Мій чоловік Віталій запускав генератор, стежив за дітьми, бігав за покупками та їжею, готував нам обіди і у періоди відсутності клієнтів піднімав настрій анекдотами. Ми ж з самого ранку і до темряви обслуговували людей: відпускали ліки, втішали, підтримували. Наприкінці зміни гасили генератор і знову поверталися у підвал. Десь через місяць мій тато поставив нам у підвалі акумулятор, тепер ми могли ввечері заряджати телефони і мали хоч якесь світло. Так ми мешкали там до травня».

 

Про колег і відвідувачів

До війни в аптеці «Ваш консультант» працювали більше 10 людей. У перші дні повномасштабного вторгнення залишилося п’ятеро фармацевтів, охоронці і прибиральниця. Вікторія не ображається на тих, хто виїхав, у кожного свої обставини і свій поріг чутливості. Згодом на допомогу прийшли колеги з інших аптек — аптека працювала щодня, без вихідних.

— Чи оцінили відвідувачі те, що для них робили фармацевти?

— «Клієнти були різні. Хтось вважав, що ми ціною життя повинні продати настоянку глоду, а хтось щиро дякував. На щастя, останніх була більшість. Деякі навіть приносили нам поїсти, знали, що ми живемо в аптеці.

Паніка серед відвідувачів зазвичай зчинялася, коли поруч прилітало і ми терміново зачиняли аптеку.  Часу пояснювати, що ми робимо це задля їхньої безпеки, не було.

Ніколи не забуду, як мене разом з клієнтом вибуховою хвилею відкинуло від дверей, коли я намагалася його випустити. Того разу мого чоловіка на порозі аптеки контузило і він втратив слух, слава Богу, що залишився живий. Тоді прилетіло на сусіднє подвір’я, а до цього було влучання у п’ятиповерхівку, де знесло верхні поверхи просто у нас на очах. Іноді обстріли не вщухали впродовж доби …»

 

Залишитися чи виїхати?

Таке питання перед Вікторією ніколи не поставало. Дідусь, батько, чоловік та донька підтримували свою мужню дружину і маму, і завжди залишалися поруч. Невже не було страшно?

«Було, ще й як! Але, по-перше, я Харків’янка, по-друге – мій обов’язок допомогти, за можливості, кожному. Знайти працюючу аптеку в Харкові у перші місяці війни було складно, а багатьом людям були життєво необхідні ліки. Саме у нас волонтери купували медикаменти для допомоги людям у лікарнях, які знаходилися там, де страшно було навіть зітхнути, для ЗСУ. До нас їхали жителі прикордонних сіл та містечок за ліками. Ми збирали товар із зачинених аптек, щоб у нас завжди було все необхідне. Хто б про них піклувався, якби ми поїхали?»

Коли найстрашніший період залишився в минулому, Вікторії запропонували очолити «Аптеку 9-1-1» в торговельному центрі «Дафі» на багатостраждальній вулиці Героїв Праці. Керівництво знало її незламність.

 

«У червні в тому районі ще було небезпечно, але людям ми були потрібні. Я погодилася. Запам’яталася порожнеча, все було занедбано, нічого не працювало, тільки наша аптека і «Фоззі». Відчувала себе героїнею фільму жахів…»

 

Там, де кришиться бетон

Харків називають залізобетонним. Але коли в залізобетон влучає снаряд, він ламається. На відміну від харків’ян.

«Ми — одна велика родина, яка вистояла під бомбардуваннями. А ті хто поїхав, вже за два дні готові були повернутися, щоб підтримувати своє рідне місто.

Кожен, хто мав сили, допомагав, ніхто не падав духом. Разом з ДСНС звичайні громадяни розбирали завали. Волонтери підтримували і давали сили боротися. Усі, хто залишився в місті, готові були дати відсіч окупантами, якщо доведеться. Електрики, ризикуючи життям, повертали нам світло і тепло.

Харків’ян неможливо зламати. Ми сила! Ми не дамо ворогові пройти. Харків і Україна вистоять заради майбутнього!»

Зараз у Харків прийшла весна. Місто розквітло і сміливо дивиться в майбутнє. Далі буде, впевнена корінна харків’янка, сильна і цілеспрямована жінка Вікторія Резніченко.

 

 

---

 

Віталіна Батечко:
Кожен з нас має наближати Перемогу на своєму місці

 

Конотоп опинився на лінії фронту у перший день війни. 25 лютого російські війська взяли місто в облогу і оточили блокпостами. Місцеві мешканці, які працювали в місті, а жили за його межами, щодня ризикували, коли йшли на роботу або поверталися додому. 

 

Віталіна Батечко, студентка 3-го курсу НФаУ, вже рік працює в конотопській «Аптеці оптових цін» Аптечної мережі 9-1-1. Її воєнні будні почалися 24 лютого, але тоді аптеку через обстріли довелося зачинити через кілька годин. 

Повернулася асистент фармацевта до роботи 8 березня. Транспорт не ходив, а дівчина жила разом зі своєю маленькою донечкою і з батьками в селі на Сумщині.  Щоранку молода мама залишала крихітку на бабусю і долала 15 кілометрів в один бік. Іноді ловила авто, колись підвозили знайомі, але бувало, що й пішки доводилося ходити. Блокпости і обстріли стали буденністю. 

В аптеці все змінилося. Якщо раніше люди приходили за ліками й порадами, то зараз стояли десятки наляканих і знервованих відвідувачів. А обслуговували їх не менш налякані і знервовані фармацевти. 

«У нас усі фахівці залишилися працювати, однак навантаження все ж було дуже великим. Відвідувачі скуповували ліки про запас. Ніхто не знав, чого чекати завтра. Коли якихось препаратів не було, підбирали заміну.  Або зв’язувалися з колегами з інших аптек нашої мережі, а їх в нашому невеличкому містечку було сім і всі вони працювали, хоч і не повний день. Так вдавалося вирішити проблему. Ми жодного разу не відмовили відвідувачам аптеки — завжди знаходили вихід, щоб пацієнт отримав необхідне».

Шалені черги людей, які намагалися придбати ліки не тільки собі, а й родичам, що знаходилися в окупації в селах Сумщини, молодий фармацевт ніколи раніше не бачила в аптеці в мирний час. Але зараз все було інакше. Не тільки Конотоп, вся Україна живе за законами воєнного часу.

Віталіна також активно підтримує наше ЗСУ — перераховує кошти на потреби армії. Дівчина вбачає в цьому свій громадянський обов’язок. Так само, як і в своїй роботі. 

«Ми маємо наближати Перемогу кожний на своєму місці. Моє місце — за першим столом. І я тут роблю все, що можу, аби полегшити українцям життя і зберегти здоров’я».

 

---

 

Діана Пономарьова:
Мені було страшно лише один раз — коли прилетіло у сусідній будинок

 

Для фармацевта під час війни аптека — його власний фронт. Тому на питання: «Чи було страшно?» завідувачка «Аптеки оптових цін» в смт Десна Діана Пономарьова відповідає: «На фронті не час боятися. На фронті потрібно думати про тих, кого захищаєш».

 

Її незламність — сімейна риса. Діана народилася у військовому містечку Десна на Чернігівщині і більшу частину життя провела тут. Її мама і тато зараз боронять країну. До речі, саме батько став причиною того, що донька обрала фах фармацевта — він просто не пустив її на юридичний.

Відповідь на питання: «Ким бути?» підказало захоплення хімією. І Діана разом з бабусею вирушила до Харкова подавати документи у фаховий коледж НФаУ. Закінчила його і вступила в фармацевтичний університет. Захищала диплом і проходила інтернатуру під час війни, працюючи в «Аптеці оптових цін» у Десні, яку відкрила у листопаді 2021 року.

 

Ніякої паніки — людям потрібні ліки!

24 лютого зателефонував куратор і попросив вийти на роботу. Над Десною гучно гули російські літаки, але Діана зібралася, подзвонила колезі і вони прийшли в аптеку.

 «Всі вже все знали — у нас же військове містечко. Початок повномасштабного вторгнення був лише питанням часу. Ми всі бачили підготовку до війни, та й самі готувалися. Мамі зателефонували вранці і повідомили про тривогу. «Це не учбова тривога», — сказала вона тоді і попросила мене бути обережною.

В аптеці чекало багато людей. Кожен розповідав власну історію про те, як дізнався про початок війни. А потім запитував, коли чув гул пролітаючого винищувача: «Це авіаналіт?». Я заспокоювала, навіть посміхалася, хоча насправді було не до сміху. Але ми не мали права розслаблюватися — людям були потрібні ліки і підтримка. А яка підтримка з рюмсаючого фармацевта?

Відпрацювали дві години, аж тут у моєї напарниці сталася панічна атака. Я намагалася її привести до тями, дала заспокійливе, але навколишні події були значно переконливішими. Оголосили термінову евакуацію. Довелося зачинити аптеку».

Діана прибігла додому, зібрала необхідні речі і разом з 4–річною донькою, молодшою сестрою та мамою поїхала в Остер до бабусі.

 

Якщо підірвуть міст, ви додому не дістанетесь

Жодна із п’яти аптек Десни не працювала. Попри оголошену евакуацію в містечку залишалося чимало людей. Вони телефонували Діані і просили ліки. Але транспорт не ходив, навіть попуток не було. 1 березня завідувачка зв’язалася з ТРО і попросила, щоб її привозили в аптеку і потім доставляли додому.

 

«Чоловіки досить поважного віку щоранку мене забирали з дому і везли, попри небезпеку, в Десну. Пригадую, як проїжджаємо через міст і один з них каже, що його можуть підірвати будь-якої миті. «Тоді ви додому не зможете дістатися — ви це розумієте?» Я розуміла, але моє рішення було непохитним.

 

В аптеці Діані допомагала санітарка: подавала ліки, опитувала людей в черзі, щоб підготувати потрібне. Так вдавалося не витрачати зайвий час на біганину між вітринами. Намагалися обслужити якомога більше людей, адже невідомо було, до котрої години аптека працюватиме. Тоді режим її роботи залежав від хлопців з ТРО, тобто від того, коли вони приїдуть забирати завідувачку додому.

Коли починався обстріл, жінки бігли ховатися в яму, вириту неподалік. Зараз з неї зробили щось подібне на укриття, але тоді не було з чого обирати.

До 1 квітня Діана працювала сама, потім почали повертатися колеги, а зараз колектив аптеки працює у повному складі.

 

Аптека з порожніми вітринами

В середині лютого, за кілька днів до війни, Діана повернулася з сесії і замовила дуже багато товару. «Він став справжнім спасінням для односельців. Було все і багато! Заспокійливі, антигіпертензивні, антибіотики, навіть інсуліни, адже наша аптека працює за програмою «Доступні ліки».

Я дуже вдячна керівництву Аптечної мережі 9-1-1 за те, що в той складний час вони прийняли рішення передати необхідні лікарські засоби на суму 90 тисяч грн місцевій громаді. І інсуліни також! Їх потім роздавали жителям, в яких не було можливості придбати ліки — стареньким, інвалідам, пацієнтам з хронічними захворюваннями, лежачим. Також препарати передавали військовим на блокпости».

З навколишніх сіл люди боялися їхати навіть за ліками. Тому Діана збирала замовлення на потрібні препарати в односельців, які вимушено проживали в Острі, і привозила ліки прямо додому.

Коли аптека спорожніла, завідувачка налагодила зв’язки з волонтерами і відправляла людей до них. Постачальники не поспішали везти товар, бо небезпека залишалася. До 25 червня в містечку зафіксовано понад 20 прильотів!

 

«25 квітня нам вперше за два місяці привезли товар. Ми раділи так, як діти радіють новорічним подарункам! Немає страшнішого випробування, ніж дивитися в очі хворому і відмовляти йому в життєво необхідних ліках».

 

Попри все пережите, Діана зрозуміла, що фах обрала правильно. «Моя аптека — мій фронт. І я дуже вдячна фармації, що вона дає мені можливість бути корисною для людей. Ми незамінні, особливо в умовах війни».

 

---

 

Родіон Яремов:
Наша аптека була спасінням для жителів Північної Салтівки

 

Хлопець опинився у потрібному місці у потрібний час. На початку березня 2022 року йому довірили очолити «Аптеку 9-1-1» Салтівська 2 — поряд з найнебезпечнішим районом Харкова. Він впорався, адже мав вагомий стимул.

 

Родіон Яремов родом з Костянтинівки Донецької області. Хлопець вів досить безтурботне життя, поки не прийшов час обирати фах. Шкільні роки збігали, і вже на горизонті замайорів вступ до вишу, а відповіді на питання «Ким бути?» у Родіона не було. Тоді підключився батько – він бачив сина у білому халаті за першим столом. Сьогодні молодий завідувач аптеки безмежно вдячний йому за те рішення. Це був постріл «в яблучко»!

— Який виш перетворив на реальність мрію батька?

— Зрозуміло, що це був Національний фармацевтичний університет — найкращий заклад вищої освіти у нашій галузі! Але спершу я перебрався разом з батьками до Харкова і пішов вчитися у коледж НФаУ, а вже потім, підготовлений, вступив до університету. Згодом отримав диплом магістра і зараз навчаюся в інтернатурі в інституті підвищення кваліфікації.

— Ви пішли працювати ще під час навчання? Яку аптеку обрали як перше місце роботи?

— Після закінчення коледжу в 2019 році я звернувся у відділ кадрів нашої компанії, бо хотів працювати саме в Аптечній мережі 9-1-1. На той момент місць для фармацевтів не було. Мені запропонували вакансію адміністратора з товару. Щоб не втрачати час, я погодився і вийшов на роботу в «Аптеку Низькі Ціни №1» на метро Пушкінська.

— Пригадайте своє перше враження, коли потрапили в аптеку як працівник. Що найбільше вразило?

— Атмосфера. Це якийсь мікс чаклунства і … відповідальності. Причому, у рівних пропорціях. Вразило, як фармацевти спілкуються з відвідувачами. Скільки ж інформації в їхніх головах! Однак просто мати інформацію про ліки, їхні побічні дії, особливості призначення та «консенсус» з іншими препаратами замало. Потрібно вміти донести все це до пацієнта зрозумілою мовою. Я захоплено дивився на колег і вчився. Кожну робочу хвилину!

За три місяці вирішив спробувати самостійно обслуговувати людей і звернувся до своєї завідувачки з проханням допомогти мені знайти роботу за першим столом. Місце знайшлося в «Аптеці Низькі Ціни №1» Олексіївська 7.

— З чого починали на омріяній посаді?

— Початок був нелегким. COVID-19 дістався України. В аптеках була величезна кількість відвідувачів, черги на вулиці, проблеми з транспортом. Тоді ми ще не знали, що все це — «репетиція» майбутніх подій…

— Ви працювали 24 лютого? Що відбувалося у вашому житті в той день?

— Ні, не працював, у мене був вихідний. Я спав. Пролунав сильний вибух. Прокидаюся і біжу до вікна. Над прикордонною Гоптівкою бачу стовпи диму і спалахи – один за одним. За кілька хвилин у батька дзвонить мобільний: наказують максимально швидко прибути до військової частини. Він служить в управлінні Національної Гвардії. Ми не прощалися. Він сказав: «До зустрічі! Ми в місто їх не пустимо». Зустрілися рівно через 2 місяці — на Великдень, 24 квітня.

— Розкажіть про свої воєнні будні. З якими проблемами довелося стикатися?

— Проблем було чимало. Найбільша — часто зникала електрика. Але ми намагалися працювати по максимуму і не залишати аптеку надовго. Один з колег навіть облаштував собі в кімнаті персоналу спальне місце. В його будинок були прильоти і він вирішив перебратися звідти. Так і жив три місяці в аптеці.

Наступною проблемою були продукти. У кроковій доступності до аптеки не працював жоден магазин. До найближчого було 3 км пішки, та й режим його роботи співпадав з нашим. А в аптеці постійні черги, вирватися хоча б на годину нереально.

— Скільки працівників в вашій аптеці було до війни і скільки залишилося?

— Наскільки я знаю, до війни колектив складався з дванадцяти працівників. На початку бойових дій всі виїхали, залишився один хлопець, який працював тут раніше в нічну зміну. За кілька днів компанію йому склав ще один фармацевт.

Я прийшов в цю аптеку на початку березня — як покупець. Досі пам’ятаю той день. Батько скинув список препаратів, які потрібні були військовим. Ми з мамою зібралися в аптеку, щоб придбати ті ліки. Я вийшов з дому раніше, мама затрималась. Почався обстріл. На відстані 30 метрів розірвався снаряд. Мене сильно оглушило, але принаймні обійшлося без травм. 

Ми все ж дісталися аптеки і забрали замовлення. Я розповів хлопцям, що теж працюю в Аптечній мережі 9-1-1, і запропонував допомогу. Зв’язалися з куратором, він перевів мене в цю аптеку і призначив завідувачем. Потім нам дали ще фармацевтів, зараз працюємо вчотирьох.

— З дефіцитом ліків як боролися?

— Люди в паніці скуповували все, на що вистачало грошей. Я змушений був обмежити кількість упаковок, зокрема серцевих препаратів, які відпускалися в одні руки, місячним терміном прийому. Це непопулярне серед відвідувачів рішення дозволило накопичити досить суттєвий запас ліків. Також нам привозили товар з непрацюючих аптек. Протрималися до відновлення поставок і жодного пацієнта не залишили без допомоги.

— Чи були прильоти поряд з аптекою?

— Звичайно! Це ж Салтівка! Наша аптека вціліла, але будинок, в якому вона розташована, практично весь без вікон.

— Як діставалися на роботу і за яким графіком працювали?

— Усі працівники тоді мешкали неподалік — ходили пішки. Лише одна дівчина жила в районі вокзалу, її возили на волонтерському таксі, транспорт не ходив майже до травня.

А от щодо графіку… Його не було. Працювали щодня, зачинялися за 30 хвилин до початку комендантської години. Вихідних не було, але й не хотілося. Вдома час тягнувся довго, робота ж відволікала. З лютого до травня наша аптека була єдиною, де жителі Північної Салтівки могли придбати ліки. Ми були потрібні людям і усвідомлювали це.

— Чи доводилося надавати допомогу відвідувачам аптеки або постраждалим поруч з аптекою?

— На щастя, ні. Але всі наші працівники навчені надавати першу домедичну допомогу. І аптечку для цього маємо. Тому у разі необхідності ми готові.

— Аптека зачинялася під час тривоги?

— Ні, не зачинялася. У нашій аптеці два поверхи, перший знаходиться у підвальному приміщенні. Тому і відвідувачі, і працівники завжди були в безпеці. Ми нікого на вулиці не залишали.

— Що стало для вас стимулом залишатися на робочому місці під час обстрілів?

— Першим і головним стимулом стали слова батька: «Родіон, кожен з нас на своєму фронті захищає Харків. Мій фронт — зі зброєю в руках, твій — в аптеці з ліками». А другим — самі харків’яни. Якби ви чули їхні слова подяки! Тому я тут, в місті, яке вважаю тепер рідним. Я на своєму місці, де можу принести найбільшу користь.