Епідемії, що вразили людство: вiд «Чорноi смертi» до «Корони». Частина 3 — ВIСПА

Натуральна віспа — одне з найдавніших захворювань. Епідемія віспи приходила до Китаю у IV сторіччі, Кореї — у VI сторіччі. Хворіли всюди — в Індії, Сирії, Палестині, Персії, Італії, Іспанії, Франції, Росії. Деякі середньовічні правителі вбивали всіх заражених, аби зупинити хворобу. Хтось поклонявся богам, вигадував замовляння та молитви, а хтось організовував масові ходи, чим швидко розносив вірус.

 

У ХVI сторіччі віспа перебралася до Європи і була настільки поширеною, що з роками лікарі почали всерйоз вважати, що нею має перехворіти раз в житті кожен. У ХVIІІ сторіччі віспа вбивала щороку у Європі по 1,5 мільйони осіб [1].

Віспа — це гостра інфекційна хвороба, що викликається вірусом натуральної віспи. Джерелом інфекції були хворі, які у перші дні захворювання виділяли збудника зі слизом з носоглотки (повітряно-крапельний механізм передачі інфекції), а пізніше — при відпаданні кірочок, що містили вірус, контактним механізмом — як шляхом безпосереднього контакту, так і внаслідок того, що вірус потрапляв до пилу (пиловий шлях), який піднімався у повітря і надалі проникав до організму здорової людини через дихальні шляхи. Через високу стійкість вірусу до висушування він міг з натільною білизною та іншими речами хворих переноситися на далеку відстань, де де заражав здорових. Хворий був заразним упродовж усього періоду захворювання, починаючи з моменту виникнення гарячки.

Щоб заразитися, не потрібен був навіть близький контакт: вірус швидко розповсюджувався повітрям. Звичайно, кілька тисяч років тому про віруси ніхто не чув, тому посли і торговці завозили віспу в найвіддаленіші куточки світу. У V столітті н. е. чорна віспа пройшлася по країнах Азії. Вона випалила Китай і Корею, а в Японії через неї зникла третина населення. Пандемія зробила серйозний вплив на геополітику: розпадалися великі держави, починалися війни. А лікарі могли тільки рекомендувати лікування рибою, рисом, зеленою цибулею і червоним одягом: вважалося, що інфекцію приваблює цей колір і та покидає тіло хворого [2].

Збудник натуральної віспи — складний ДНК вірус,  що розмножується в цитоплазмі клітин. Вірус віспи відносять до родини Poxviridae, підродини Chordopoxviridae, роду Orthopoxvirus, його розмір складає 200–350 нм. Швидше за все, вірус натуральної віспи еволюціонував 68–16 тисяч років тому, вважається, що вбивчу хворобу людству «подарували» верблюди. Тварини були носіями вірусу, який мутував і став смертельно небезпечним для людей.

 

Це цікаво!
Історія свідчить, що віспа стала навіть першою біологічною зброєю. Наприклад, армія Великої Британії використовувала її проти французів, а також проти американських індіанців у битвах за домінування над Америкою в 1750-х роках. Командир загону в Форт-Пітт Вільям Трент описував, як він поширював хворобу серед представників Делаверського племені під час мирних переговорів: «На знак пошани ми дали їм дві ковдри й хустинки з клініки для хворих на віспу. Сподіваюся, бажаний ефект буде», — писав він [3].

 

Сьогодні виділяють два штами віруса:

• Variola major (вірусу, що спричинював клінічно важку форму захворювання), яка поширювалася з Азії між V і XVI століттями.
• Variola Alastrim minor (фенотипічно легша форма), описана в Америці, ізольована в Західній Африці, яка відокремилася від загального предка вірусу натуральної віспи між XV століттям до н. е. і VII століттям н. е.
•  

За крок до вакцинації

З натуральною віспою намагалися боротися ще в давнину. Індійці та китайці поміщали підсохлі струпи, отримані зі шкіри хворих, в носові ходи здорових людей. Жителі Персії втирали заразний матеріал в шкіру тих людей, що не хворіли на неї. Черкеси, бажаючи зберегти красу своїх дочок, тобто убезпечити від спотворюючих рубців — віспин, робили на закритих частинах тіла спеціальні насічки кинджалом, вістря якого було забруднене вмістом пустул. Але при цьому нерідко виникала тяжка, навіть смертельна хвороба.

 

Доктор Дженнер проводить свою першу вакцинацію, 1792 р.

 

До XVIII століття був поширений такий метод запобігання натуральній віспі як варіоляція (інокуляція), яка полягала в щепленні оспенного гною з дозрілої пустули хворого натуральною віспою і приводила до захворювання віспою в легкій формі. Цей спосіб був відомий на Сході принаймні з раннього Середньовіччя, в Індії про нього збереглися записи VIII століття, а в Китаї — X століття. Хоча на той час варіоляція була вже традиційною практикою, вона тягнула за собою такі ж серйозні ризики, як і прадавні методи, в тому числі можливість розвитку тяжкої форми хвороби та смерті щепленого [4].

До Європи ця методика була вперше привезена з Туреччини дружиною британського посла в Константинополі Мері Уортлі Монтегю в 1718 році, яка, дізнавшись про варіоляцію у турків, прищепила свого шестирічного сина.

У Російській імперії варіоляція була проведена після смерті від натуральної віспи 15-літнього імператора Петра II. Першими щепленими від віспи були Катерина II, Великий князь Павло Петрович, Велика княгиня Марія Федорівна, а через кілька днів і онуки Катерини — Олександр і Костянтин Павловичі. Звичайному селянському хлопчині Олександру Маркову, від якого взяли матеріал для щеплення Катерини II, дарували дворянство, надали прізвище Оспєнний і герб [5].

 

Едвард Дженнер — англійський лікар, що врятував світ

Наприкінці XVIII століття кілька дослідників звернули увагу на коров’ячу віспу — хворобу, яка часто зустрічалася у коней і корів. У останніх вона характеризувалася появою на вимені пустул та пухирців з гнійним вмістом, які дуже нагадували віспяні висипання у людини. Однак коров’яча віспа у тварин протікала значно легше, ніж натуральна віспа у людини, і могла передаватися людям. Доярки часто переносили коров’ячу віспу і згодом не заражалися натуральною. Цікавим був і той факт, що в англійській армії XVIII століття захворюваність віспою в кавалерії була значно нижче, ніж в піхоті.

Ще в 1765 р лікарі Суттон і Фьюстер (Fewster) повідомили лондонському медичному суспільству, що коров’яча віспа, якщо нею заражається людина, оберігає останню від захворювання натуральною віспою. Лондонське медичне товариство тоді не погодилося з ними, визнало їх спостереження простою випадковістю, яка не заслуговує подальшого дослідження.

Незалежно від них це виявив англійський лікар і натураліст Едвард Дженнер, який протягом 30 років спостерігав за природними випадками коров’ячої віспи. У травні 1796 р він наважився зробити публічне щеплення коров’ячою віспою. У присутності лікарів і сторонньої публіки Дженнер зняв віспу з руки молодої доярки Сари Нелмс, що заразилася коров’ячою віспою випадково, і прищепив її восьмирічному хлопчику Джеймсу Фиппсу. Віспа розвинулася тільки на місці щеплення і характеризувалася легким перебігом. Потім 1 липня того ж року Дженнер прищепив Фиппсу натуральну людську віспу, яка не розвинулась завдяки попередньому щепленню [7].

Два роки по тому Дженнер опублікував свою роботу під назвою «An Inquiry Into the Causes and Effects of the Variolae Vaccinae, a Disease Discovered in Some of the Western Counties of England, Particularly in Gloucestershire, And Known by the Name of Cow-pox». У цій брошурі Дженнер вказував, що коров’яча та натуральна віспа є двома формами однієї і тієї ж хвороби, тому щеплення коров’ячою віспою робить людину несприйнятливою до натуральної [7].

 

Бірмінгемська трагедія

11 серпня 1978 року Дженет Паркер відчула себе погано. У наступні кілька днів стан пані Паркер — медичного фотографа з кафедри анатомії медичного факультету Бірмінгемського університету — різко погіршився. На спині, руках, ногах і обличчі з’явилися червоні плями.

Викликали лікаря, який діагностував вітрянку. Втім, мати пані Паркер Гільда Уїткомб не повірила лікарю. Її донька перенесла вітрянку в ранньому дитинстві, а великі пухирі, які з’являлися у неї на тілі, були зовсім іншими. Тільки після детального огляду професором Деборой Симмонс в її нотатках з’явилося страшне слово «варіоліт» — наукова назва віспи. Незабаром найгірші побоювання лікаря підтвердилися.

Почувши новини з Бірмінгема, ВООЗ вирішила зробити все, щоб усунути ризики. Разом із засобами масової інформації представники цієї організації заполонили місто. Станом на 28 серпня, через два тижні після того, як у пані Паркер з’явилися ознаки хвороби, більше 500 осіб отримали екстрену вакцинацію.

І у всіх на думці було одне питання: як вона заразилася? У той час на медичному факультеті Бірмінгемського університету (де працювала пані Паркер) діяла лабораторія з дослідження віспи — одна з небагатьох, уповноважених ВООЗ. Начальником лабораторії був професор Генрі Бедсон — 49-річний професор, всесвітньо визнаний експерт з віспі, який відчував себе «вкрай пригнічено». Журналісти ходили натовпом, а під будинком Бедсона розбили табір.

Вірус міг перекинутися на неї одним з трьох шляхів: повітряним через вентиляційну систему, через особистий контакт або через контакт із зараженим обладнанням.

5 вересня, коли вона була в лікарні, помер її 77-річний батько Фредерік. Причиною смерті став серцевий напад, ймовірно викликаний переживаннями за хвору доньку. Дізнавшись про цю першу, хоча і непряму, жертву віспи, професор Бедсон на наступний день пішов до комори біля свого будинку в бірмінгемському передмісті Харборн і наклав на себе руки. Він залишив записку з такими словами: «Мені шкода, що я не виправдав довіри, з якою мої друзі і колеги ставилися до мене і моєї роботи».

П’ятьма днями пізніше 11 вересня о 3 годині 50 хвилин померла пані Паркер.

 

 

У 1979 року троє суддів магістратського суду Бірмінгема закрили справу про те, що персонал Бірмінгемського університету нібито порушив «Закон про безпеку на робочому місці», — «за браком доказів». Таким чином професора Бедсона реабілітували [6].

 

Це цікаво!

У 1980 році, після проведеної ВООЗ глобальної кампанії імунізації, було оголошено про ліквідацію віспи. Ця хвороба більше не виникає природним шляхом, сьогодні вірус зберігається тільки в двох лабораторіях: в «Векторі» (Росія, Кольцово) і в CDC (США, Меріленд).

 

За матеріалами:

1. zik.ua — Історія світових пандемій: Тисячоліття безкінечних епідемій чуми та віспи без ліків, ВООЗ та вакцин. — 2020.
2. news.myseldon.com — 24 факта о черной оспе, которая оказалась страшнее, чем все фильмы про апокалипсис. — 2019.
3. 5.ua — Віруси, що ледь не знищили людство: Топ-6 найнебезпечніших епідемій в історії. — 2020.
4. В. В. Святловский. Эдуард Дженнер. Его жизнь и научная деятельность. — СПб.: тип. Ю. Н. Эрлих, 1891.
5. Кларк Д. П. Микробы, гены и цивилизация. — М.: Эксмо, 2011. — ISBN 978-5-699-46634-4. — С. 31, 98, 196.
6. BBC News — Моника Риммер — Как оспа убила свою последнюю жертву — 2018.
7. wikipedia.org — Натуральная оспа.

 

Іпполітов Даниил, лікар, ОКЛ