X

Для доступу до архівного номеру журналу введіть, будь ласка, Вашу електронну адресу

Введіть ваш Email

X

Підписка на електронну версію журналу "Сучасна фармація"


Введіть ваше ім'я


Введіть ваше прізвище


Введіть вашу спеціальність


Введіть вашу спеціалізацію















Введіть ваш Email


Введіть ваш телефон

Телефон повинен містити код країни

наприклад: +380 99 999 9999


Введіть Область/місто/селище, де ви проживаєте


Введіть ваше місце роботи


Аптечна мережа 9-1-1: Наші герої pharm-фронту працюють під обстрілами заради людей

Фармацевти Аптечної мережі 9-1-1 відкривали свої аптеки навіть тоді, коли вулицями йшли ворожі танки. Бігли на роботу під обстрілами, бо на них чекали пацієнти. Надавали допомогу в аптеках тим, кому вона була життєво необхідна тут і зараз. Вони знають ціну життя і роблять все можливе, щоб люди завжди мали доступ до лікування.

 

Віра Юрченко: Якщо всі думатимуть про себе, тоді хто допомагатиме людям?

В районі, в якому вона живе, без слідів поранень немає жодної будівлі. Прилетіло і в «Аптеку 9-1-1», де працює Віра Михайлівна Юрченко. Але навіть після цього вони з чоловіком продовжили обслуговувати відвідувачів. Це була єдина аптека на весь харківський район П’ятихатки, де завжди можна було придбати ліки.

У 2010 році Віра закінчила фармацевтичний коледж. До війни працювала адміністратором з приймання товару. Перші два дні аптека в П’ятихатках залишалася зачиненою, як й інші аптеки поруч. А 26 лютого, з дозволу куратора, Віра Михайлівна відчинила аптеку і встала за перший стіл. Було дуже страшно. На вулиці стояла черга з 300 людей, отже, боятися було не на часі. Чому довелося піти на такий радикальний крок? «Мої колеги роз’їхалися, або боялися виходити на роботу. А я не могла залишити стареньких без ліків, малюків — без їжі та пелюшок. Серцеві та заспокійливі теж потрібні були усім...

Щоб я не залишалася в такий страшний час в аптеці сама, на допомогу прийшли найрідніші люди: син Даниїл та мій чоловік Вадим, з яким ми досі працюємо вдвох. Я безмежно вдячна їм за підтримку!». Її воєнні будні починалися о 6-й ранку, одразу, як закінчувалася комендантська година. О 6.15 вони з чоловіком вже були в аптеці. Збирали у пакети та ящики медикаменти за списками, які люди заздалегідь увечері надсилали Вірі Михайлівні. Близько 7.30-8.00 починалося обслуговування тих, хто стояв в черзі — теж з 6.15. Чоловік займав свій пост коло дверей, видавав зібрані ними пакети і пускав в аптеку по кілька відвідувачів, інакше було неможливо втримати порядок. Усі були налякані, поспішали, але завжди дякували, що аптека працює.

 


Під час обстрілів аптеку не зачиняли — продовжували працювати. Коли поруч прилітало, падали на підлогу разом з відвідувачами або пересиджували обстріл в підсобці без вікон.


 

Ліки закінчувалися і щоб задовольнити попит, довелося відкрити ще одну аптеку і працювати в обох одночасно. «Через сильні обстріли товар неможливо було доставити. Виник дефіцит. Певний час я підбирала заміну, але згодом запас майже вичерпався. Тоді мені привезли ключі від аптеки, яка стояла зачиненою. Там ще був товар. Спочатку я перейшла працювати туди, але потім довелося з людьми бігати з аптеки в аптеку — щось було в одній аптеці, а щось в іншій. Біжимо, над головами летить… Головне — не зупинятися і вгору не дивитися».

А 6 березня в одну з аптек прилетіло. «Той день я не забуду ніколи. Ми були в аптеці втрьох — нам на допомогу прийшов син. Почався сильний обстріл. Чоловік відразу зрозумів, що буде непереливки і почав кричати відвідувачам, щоб вони скоріше виходили. Люди обурювалися, називали його безсердечним. Якби вони знали, що чоловік врятував їм життя!

Я ледь встигла зачинити двері і опустити ролету. І тут почався жах. Поруч з нами летіли снаряди, довелося впасти прямо під тією ролетою і закрити голову руками. Я почула, як посипалося скло з вікон. Влучили в метрі від мого сина!

Уламки снаряда потрапили в касовий апарат, за яким я працювала, і застрягли в шафі за моєю спиною. Я безмежно вдячна своєму чоловіку, що він, попри спротив, вигнав усіх відвідувачів! Їх порізало би уламками і невідомо, чи вижив би хтось. В результаті того обстрілу біля магазину, який навпроти нашої аптеки, загинули 11 людей. У мене досі у вухах стоїть страшний крик поранених людей».

Випробування війною триває вже десятий місяць. Але здатися і виїхати з міста означає приректи людей на болісну і довгу смерть. «В П’ятихатках до війни працювали 7 аптек, а коли почалася війна, всі аптеки зачинилися! Хто допомагатиме людям? Я вмію робити уколи, знаюсь на ліках, можу перев’язати пораненого, заспокоїти знервованого, підтримати переляканого. То хто ж, як не я? Я працюю і залишаюся в своєму місті до нашої остаточної Перемоги! Я потрібна людям саме там, де я є — в своїй аптеці. Не дарма ж я фармацевт!».

 

Анна Віннік і Світлана Макаренко: Відпочинемо після Перемоги!

З першого дня війни Анна Павлівна Віннік та Світлана Григорівна Макаренко на передовій фармацевтичного фронту. І це без перебільшення! Жінки працюють в Харкові, який постійно обстрілюється. 

Вони пліч-о-пліч обслуговували відвідувачів в «Аптеці низькі ціни №1» на вул. Балакірєва до 1 липня. Але зустрічали війну жінки кожна в своїй аптеці.

Анна Павлівна Віннік була завідувачкою харківської «Аптеки 9-1-1» на Північній Салтівці. «24 лютого я відкривала аптеку сама. Усі мої колеги виїхали, повідомивши про це смс-ками. Довелося залучити свою 20-річну доньку — вона подавала товар та контролювала порядок в аптеці, поки мама обслуговувала людей. Так ми протрималися тиждень. Потім на Салтівці зникла електрика і аптеку довелося зачинити. А нам — переїхати жити у лікарню, точніше в Інститут загальної і невідкладної хірургії ім. В.Т. Зайцева, бо потрапити в свою квартиру вже не могли через воєнні дії». 

Світлана Григорівна Макаренко до війни завідувала «Першою аптекою» на Площі Конституції.

«24 лютого мені зателефонували дівчата з нічної зміни і сказали, що їм страшно і вони хочуть піти. Я побігла в аптеку прийняти зміну. Разом зі мною вийшла моя заступниця. Черга збільшувалась разом з силою вибухів. Коли закінчився перший воєнний робочий день, додому йшла пішки, бо транспорт не ходив. На ранок за мною приїхав волонтер — він потім ще кілька днів возив мене на роботу і додому. 27 лютого дорогою додому ми потрапили під страшний обстріл біля Парку Горького. Я тиждень не могла оговтатися. «Перша аптека» вже не працювала, адже центр Харкова бомбили. Потім я зателефонувала куратору і вона нас з Анною перевела в «Аптеку 9-1-1» на вул. Балакірєва, 8/1». 

Жінки працювали спочатку там, а коли закінчилися заспокійливі та антигіпертензивні ліки — ті, що найбільше були потрібні людям, перейшли в «Аптеку низькі ціни №1», де препарати ще були. «Графік роботи був настільки щільним, що навіть в магазин за їжею вийти не могли. Люди йшли без перестанку, їхали за ліками з усього Харкова. Тоді наша начальник відділу кадрів привезла нам три величезних пакети з продуктами і водою. То була така радість!» — сміється зараз Анна Павлівна.

Приходило багато волонтерів, залишали довжелезні списки ліків. Завідувачки збирали ці замовлення вечорами, щоб вдень не затримувати людей, які і так годинами стояли в черзі. А ще, зазвичай після закриття аптеки, привозили товар з зачинених аптек. Вони оприходували його вночі, а на ранок відвідувачі вже могли придбати ліки.

Пацієнти дякували, деякі навіть зі сльозами на очах, бо знайти необхідні препарати в місті, яке постійно обстрілюється, було непросто. «Люди під час війни дуже змінилися. Почали цінувати те, що для них роблять інші, — пригадує Анна Павлівна. — Ніколи не забуду, як одного разу біля аптеки зупинився БТР і з нього вистрибнув військовий. Він забіг в торговий зал, його трусило. Черга розступилася, а потім…люди не дозволили чоловіку навіть гаманець дістати — скинулися і сплатили за його препарати». 

За перші 36 днів, які жінки працювали разом, у них не було жодного вихідного. «Це нормально, — кажуть фармацевти. — Йде війна і ми на передовій. Відпочивати будемо після Перемоги!»

 

Віталіна Глущенко: На моєму місці так вчинив би кожен працівник аптеки

В Тростянець на Сумщині російські війська зайшли 24 лютого. Понад місяць люди жили під окупацією. Ворог постійно обстрілював місто. Місцевих мешканців виводили на вулицю і змушували сидіти вночі під хатами – в цей час окупанти виносили з осель все, що впадало їм в око. 

Мародерство процвітало, тому фармацевт «Аптеки оптових цін» Віталіна Василівна Глущенко, яка залишилася сама, потроху виносила і ховала лікарські засоби, аби їх не розікрали. «Я жила поряд, тому все, що могла винести — ліки, зокрема інсуліни, та виручку намагалася забрати додому».

Аптека працювала до 26 лютого, але потім ситуація в місті стала надто напруженою, і довелося зачинитися. 3 березня дівчина прийшла в аптеку і побачила, що замок зірваний, вітрини потрощені, а всередині російські військові. Вони поводилися, як вдома — курили та пили каву, всюди рилися, викидали все з ящиків. Видно, що вони хазяйнують так не перший день. 

Віталіна попросила дозволу забрати ліки. Спочатку дівчину намагалися вигнати, але потім погодилися на компроміс — вона дає їм «Пасту Теймурова», а потім нехай робить, що хоче.

Коли окупанти пішли, вона зібрала препарати, які ще залишилися. Намагалася робити все якнайшвидше, адже ворог міг передумати і повернутися. Дівчина забрала додому не тільки ліки, а й 111 000 гривень виручки, щоб за нагоди передати кошти куратору.

Вранці до її будинку вдерлися військові, наставили на неї автомат і закомандували: «Даем сутки, чтобы освободить квартиру. Придем и увидим вас тут — расстрел на месте!»

Віталіна запакувала в сумки документи і гроші та переїхала жити до знайомих. В цей будинок наступного дня влучив снаряд. На дівчину обвалився дах. Віталіна отримала серйозну травму голови. Коли сусіди її витягали, вона попросила обов’язково забрати сумки – без них категорично відмовилася їхати в лікарню. 

Віталіні зупинили кровотечу і наклали 12 швів на голові. До того ж з`ясувалося, що в неї струс мозку. «Світла в лікарні в Тростянці не було, коли я туди потрапила. Лікарі обробляли мої рани під світлом ліхтарика». Її відвели в палату, розташовану в підвалі, адже лікарню цілу ніч обстрілювали. О 6-й ранку жінка разом із сусідкою з палати вирішили тікати. 

Йшли лісом понад 10 кілометрів. Дорогою було всяке — часом втрачала свідомість, але сумки з документами та грошима з рук не випускала. Так дісталися села Мащанка, де на них натрапили волонтери. Вони й відправили Віталіну та її супутницю до лікарні в Полтаву. Довелося зняти шви, промити рани та накласти шви знову. В лікарні дівчина провела багато часу. Дуже хвилювалася, щоб дорогоцінний «скарб» нікуди не подівся, тому навіть на перев’язки ходила з сумками. Зателефонувала колезі в Тростянець і попросила забрати ліки, коли місто звільнили. 

Після виписки передала врятовані гроші полтавським колегам і повернулася на роботу. Зараз дівчина працює в своїй аптеці, хоча травма голови досі дається взнаки. 

«Це було тяжке випробування, але я зберегла все, за що відповідала. І ліки, і кошти. Я не вважаю це героїзмом. На моєму місці так вчинив би кожен працівник аптеки».

 

Світлана Лозенко: Дуже страшно бути мішенню

В системі охорони здоров`я не може бути випадкових людей. І не важливо, який фах ти отримав — медичний чи фармацевтичний. Адже фармацевт і лікар з однаковою відповідальністю мають опікуватися здоров’ям і життям пацієнтів. Іноді навіть ризикуючи собою.

Російські війська зайшли в містечко Іванків на Київщині в перші дні війни. Світлана Василівна Лозенко, завідувачка «Аптеки птових цін», 24 лютого була на роботі. Але обстріли посилювалися і довелося евакуюватися.

Ворог прицільно гатив по машинах, що намагалися виїхати з містечка. Рятуючись від куль, їхали закинутими об’їзними дорогами. Так вдалось дісталися селища неподалік Іванкова, де в них був будинок. Згодом цей будинок прихистить ще й найбільший аптечний скарб — лікарські засоби, які завідувачка врятує від непроханих російських гостей.

«Аптека оптових цін» знаходиться в самому центрі містечка, навпроти будівлі держадміністрації. Світлана Василівна навідувала її кожні три дні, і 13 березня побачила страшну картину. «Двері в аптеку розтрощені, вітрини розбиті, на подвір’ї валяються гільзи. Я забігла всередину — але… тут вже попрацювали мародери. Треба було рятувати те, що залишилося».

Жінка кинулася до осередку окупаційної влади – просити дозволу вивезти з аптеки рештки ліків та техніки. Довелося довго пояснювати під дулами автоматів, що вона завідувачка, пред’являти документи. Світлана Василівна тоді не думала, чим може закінчитися її благородний порив. Але їй пощастило. В окупантів того дня був гарний настрій… дозволили.

Вони з чоловіком заходилися збирати ліки, вантажити холодильник для їхнього зберігання, комп’ютери, сканери. Відлік часу йшов на хвилини. «До нас навідувалися солдати і питали: «Долго еще?» На третій раз у них урвався терпець: «Даю пол часа и начинаем стрелять!»

Встигли! Потім була небезпечна дорога через блокпости, але довезли все цілим та неушкодженим. Вже в темряві розвантажували та ховали в льосі, щоб ворог не побачив і не розстріляв ні їх, ні врятовані лікарські засоби.

Треба було попередити керівництво про те, що вона вивезла з аптеки товар та техніку. Однак зв’язку не було. Світлана Василівна пішла у поле за селом і звідти їй вдалося додзвонитися в Київ своєму куратору. Поки розмовляла, її «побачив» російський гвинтокрил і почався обстріл. «Я сховалася у лісі. Вже потім, коли він полетів далі, добігла до свого дому. Тоді я вперше серйозно злякалася. Вперше в житті довелося бути мішенню».

31 березня ввечері окупанти покинули містечко. А 25 квітня відкрилася «Аптека оптових цін». Першою в Іванкові! Місцеві мешканці боязко заходили в аптеку. Вони не могли повірити своєму щастю. «Ледь дочекалися, поки ви відкриєтеся. Ледь дожили», — казав кожен другий.

Окупований Іванків був повністю відрізаний від світу понад місяць — мости розбомбили і люди не мали жодної можливості придбати лікарські засоби. Отже, і на будь-яку медичну допомогу не могли розраховувати.

«Коли ти працюєш для людей, а наш фах іншого не передбачає, то не думаєш про себе. Ліки, які вдалося тоді зберегти, стали справжнім спасінням і врятували не одне життя. Якщо б довелося ще раз пережити таке, я б жодної хвилини не роздумувала. Здоров’я пацієнтів для мене — найбільша нагорода».

 

Вікторія Хамзіна: На вулицю без «Барбовалу» не виходжу

«Аптека оптових цін», якою завідує Вікторія Михайлівна Хамзіна, знаходиться в одному з найнебезпечніших районів Миколаєва — Інгульському. Він потерпав від острілів з першого дня війни.

Вже 25 лютого в аптеці з 7 працівників залишилися двоє — завідувачка та її заступниця Олена Тендерес. Вони вдвох і тримали фармацевтичний фронт на своїх плечах до кінця березня. Обслуговували сотні людей щодня. До них в аптеку приходили не тільки місцеві, що живуть поряд. До них їхали з усього Миколаєва, з сіл та з окупованої Херсонщини. В чергах люди стояли годинами, іноді навіть непритомніли. 

Ліки швидко закінчувалися. Підбирали заміну з того, що поки залишилося, намагалися кожному допомогти. В кінці першого тижня полиці з серцевими та заспокійливими майже спорожніли. Традиційний асортимент вичерпався. Кілька разів їм привозили препарати з зачинених аптек. І після того, як закінчувався робочий день, у фармацевтів починався… робочий вечір. «Ми приймали та оприходували товар, щоб зранку викласти у продаж. Люди наступного дня бачили ліки, яких вчора не було, і не стримували своєї радості. Вони кричали в кінець черги: «Барбовал» є!» А звідти їм відповідали оплесками».

Аптека, попри небезпеку, працює щодня. «Ми знаходимося в скляному півтора поверховому приміщенні і під час сильних обстрілів все здригається і дзвенить. Доводиться зачинятися, щоб люди не постраждали, якщо влучить. Ми з колегами ховаємося в аптечній кухні чи в туалеті — там немає вікон, тому не так страшно». 

До останнього часу в Миколаєві не було безпечних місць. Вікторія Михайлівна пригадує, як йшла додому з роботи і почалося бомбардування. Тоді її врятувала старенька бабуся, поруч з будинком якої це трапилося. Вона просто затягла жінку до себе у двір і вони там вдвох сховалися. «Після того випадку я теж стала шанувальницею «Барбовалу» — тепер на вулицю без нього не виходжу», — сміється завідувачка аптеки. 

Вдома, щоб мати можливість хоча б трохи відпочити від виття сирен і звуків вибухів, жінка в ванній кімнаті влаштувала «кабінет» — там вона і про нові ліки читала вночі, і спала. На 8 поверсі, де вона живе з сином, небезпечно. Коли прилітало неподалік, будинок розхитувався і було невідомо, чи встоїть.

Іноді їй ставало страшно. Подруги вмовляли її виїхати з міста. «Але в цей момент я пригадувала очі людей, які стоять в черзі за ліками. Серед них багато стареньких та самотніх. Я працюю в цій аптеці вже 4 роки і багатьох знаю особисто. Найстрашніше, що може статися під час війни — залишитися сам-на-сам з хворобою. Я не маю права їх кинути. Я обрала цей фах, то мушу бути зі своїми пацієнтами. Я нікуди не поїду і зроблю все, щоб ми усі разом зустріли Перемогу тут, в нашому рідному Миколаєві!».

 

Поділитися статтею з друзями